Безлюдні острови 10-11: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Карикатура Владислава Дашевського "Но горці в "Зємянській" (зліва: Вєнява, Лєхонь, Тувім та Слонімський)

Почуття гумору Вєняви обросло заслуженою міфологією. Він застосовував його у найбільш, здавалося б, невідповідних обставинах для насмішок. Коли 8 грудня 1931 року на нараді армійських інспекторів і заступників міністрів Пілсудський висунув пропозицію присвоїти Вєняві генеральський чин, і ця пропозиція була прийнята, присутні висловили "співчуття" Вєняві через втрату шеволежерського кашкету, червоних лампасів і такого популярного титулу "полковник Вєнява", а він, сміючись, відповів, що це "заради Вітчизни", і що він хотів би нашити на червону смугу кавалерійської кашкета генеральську блискавку, але боїться Коменданта. Однак цей страх не завадив йому замовити нові візитні картки: "генерал Вєнява-Длгошовський, колишній полковник". "Як вітер ладан розвівав, він своїм веселим, юнацьким сміхом розвіював усю бородату гідність", - коментував подібний насмішник Корнель Макушинський у 1939 році.

Таке іронічне почуття гумору завжди і всюди було, є і залишиться зброєю в світі, повному забронзовілих героїв з гіпсу, титулованих ідіотів, похмурих виродків і ввічливих хитрунів. Для Вєняви це був своєрідний острів-анклав, де він намагався грати роль людини, яка плекала не лише честь, а й гумор поляків. Травестуючи князя Понятовського, він міг сказати: "- Бог довірив мені гумор поляків!".

Професійний дипломат Олександр Завіша висловив влучну думку про Вєняву: "Його завжди оточував натовп. Занадто тісно. Тому він і втікав. Його чутлива артистична натура потребувала іншого живлення. Іноді він раптово зникав. Він замикався на самоті і на довгу низку днів поринав у читання, малювання, писання, переклади та складання віршів".

Вєнява на карикатурі Єжі Заруби

Любов Вєняви до літератури була однією з найбільших пристрастей його життя. У 1914 році, після окупації Кельц, капрал Вєнява-Длугошовський, член першої польської кавалерійської частини, переконав командира Беліну-Пражмовського в необхідності відвідати сусідній Обленгорк і вклонитися Генріку Сенкевичу:

" – Ми, перші польські улани, просто мусимо здати йому рапорт. Тому нам слід віддати салют творцю "Вогнем і мечем", "Потопу" та "Пана Володийовського". Хіба не він нас виховав, не він готував нас до солдатської долі?"

Вони здійснили цей візит, на превеликий подив літнього письменника.

Один німецький журналіст, відвідуючи Варшаву, опинився в кафе в компанії письменників і журналістів. Був серед них і польський генерал. Коли розмова зайшла про літературу, генерал почав говорити гарною німецькою мовою і з великим знанням говорив про німецьку літературу. Свою статтю на цю тему журналіст-ентузіаст закінчив словами: "У Берліні подібного статися не могло!", і ті самі слова включив у назву видання. Генерал був, звичайно, Вєнява.

Коли Честертон прибув до Польщі навесні 1927 року, його, звісно, ​​зустрів на вокзалі Болеслав Вєнява-Длугошовський (тоді ще він був у полковницькому званні), починаючи так:

"— Беру на себе сміливість привітати вас від імені групи кавалерійських офіцерів, не як відомого англійця, не як відомого письменника чи навіть як великого друга Польщі. Я вітаю вас як кавалерист, розвиток якого зупинився. У чоловіків насправді тільки дві професії: поет і кавалерист. Ви вибрали перше, але ми, бачачи вашу мужність, ентузіазм і блискучий гумор, бачимо у вас великого кавалериста, втраченого для кавалерії - на благо людства".

Честертон був у захваті від прийому, а тим більше, протягом усього візиту, від полковника, що виявився поетом, тому пізніше висловився про це письменнику Олександру Джанті:

"— Що це означає, що в Польщі тільки кавалерія та поети?".

Точно - що це означає?

Сам Вєнява писав; невеликі спогади в прозі, принагідні статті в пресі та професійні замальовки про кавалерію; мистецьку душу вкладав у поезію, як власну, так і перекладну. Джанта описав його так: "блискучий і буйний, enfant terrible Варшави, поет з досвіду, вибору та пристрасті". Що стосується перекладів, то особливо гарними були його переклади Бодлера і Гейне (перекладів Гейне я не бачив, вони, на думку фахівців, заслуговують високої оцінки). Про власні "молоді" вірші Вєняви (наприклад, "Військова медицина", "Вандо, чого ще хочеш?" чи "Заходь, брате!..", останні два строфи якого я цитував, пишучи про стрільця Вєняву), яку часто співають легіонери, - Кароль Козьмінський написав: "Його поезія з найбільш раннього періоду легіонів характеризується не лише справді кавалерійським, уланським гумором, але й приправленою аттичною сіллю сатири про стан справ, у якому польському воякові довелося битися і перемагати". Про пізніші, "дорослі" вірші Козьмінський висловився одним реченням: "Його вірші наповнені простотою і великою чарівністю слова". Не обов’язково найкращим, але характерним з автобіографічних аспектів у поезії Вєняви є його вірш "Уланська осінь", з якого цитую фрагмент:

"Свою весну я пережив і шумно, і багато.

Собі на задоволення, і дурням всім на зло.

В розпалі поцілунків промайнуло літо

І, чесно кажучи, набридло все воно (…)

Але ж, якби суди суворі наказали

На землю повернутися – щоб вдруге жити,

Хотів би натягнуть стару з мундиром шкіру,

Як у старі часи… і битися, й кохатися, і пити".

Вєнява здобув велику популярність завдяки чудовій версії біографії Ласаля польською мовою та блискучому вступу, який починався так:

"Читач! Якщо ви погодишся зі мною, що в світі є тільки дві професії, гідні звільненої і незалежної людини, а саме: професія поета і професія кавалериста (і тим гірше для тебе, якщо ти не погоджуєшся з моїм твердженням, бо це доводить, що ти не є ні тим, ні другим, з іншого боку, навіть якщо б ти нараховував собі лише двадцять осеней чи псевдовесен, чи ти старий і лисий дідуган з прагненнями стати старшим податковим радником чи навіть банківським інкасатором, або – ще гірше - ти так звана матрона, яка нарікає чомусь, перед ліричним чарівністю улана чи ненаситним завоюванням поета, захищає чесноти своїх доньок, на щастя, як правило, марно)…", тощо.

Усі чудово знали, що Вєнява цілком ототожнював себе з Ласалем, чудовим забіякою, який в'їхав на коні сходами на бал, який проходив у кімнатах першого поверху палацу Чезаріні в Перуджі (з численних анекдотів про Вєняву та сходи, його вислів увійшов до народних прислів'їв, коли, він не дуже тверезий, виходив з "Адрії": "Панове, жарти скінчилися, починаються сходи!"). Дюпон сказав про Ласаля:

"Він був п'яницею і свавільником, і в той же час шляхетним, ніжним, витонченим і вірним чоловіком (...) Він розбазарював своє життя на всі боки, так само, як він робив з грошима, які текли між його пальці як вода".

Це відповідало, "випиш-намалюй" портрету Вєняви, який ніколи не був прив’язаний до матеріальних благ чи грошей (іноді друзям доводилося викуповувати його з шинку), і який відчував велику слабкість до трьох "К" (загалом, "три" мало бути щасливим числом Вєняви — його хрест Virtuti Militari мав номер 3303), про що він сам писав: "Сильна слабкість майже кожного кавалериста до трьох К — кінь, кобіта та коньяк — часто ставало в наших лавах причиною прикрих непорозумінь із владою та співгромадянами".