Безлюдні острови 10-11: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли через два роки (1916) Комендант приїхав на відпочинок до родинного маєтку Длугошевських, Бобової (Грибівський повіт), мати Вєняви, вітаючи Пілсудського хлібом-сіллю, сказала:

"- Я нічого не розумію ні на політиці, ні на війську, але ти, мабуть, чарівник, якщо навчив мого сина слухняності".

Під час кампанії 1915 року, у серпні, Вєнява був призначений до штабу 1-ї бригади як ад’ютант командира ("позичений" командирові Беліною, який використав це слово і вимагав від Пілсудського повернення позики, тобто повернення Вєняви до кавалерії). Цю функцію він виконував до 1 січня 1917 р. Супроводжував Пілсудського у поїздках до Львова, Кракова, Відня та Варшави, допомагав як голові Тимчасової державної ради в столиці, не відступав в битвах. Коли Пілсудського заарештували й ув’язнили в Магдебурзі (липень 1917 р.), Вєнява був примусово призваний до австрійської армії, дезертирував з неї (березень 1918 р.), зайнявся організаційною діяльністю в Польській військовій організації, став членом штабу військовополонених, вступив до місії, відправленої ​​на російську територію, встановив перший контакт із французькою військовою місією в Москві – і заарештований ЧК, він також опинився в камері (у московській в’язниці на Таганці). Вільно володіючи французькою мовою, він наполегливо прикидався французом, що вдавалося на багатьох допитах. Поки не настав вирішальний момент – у дверях колективної камери став комісар і запитав:

– Чи є тут ад’ютант бригадира Пілсудського, лейтенант Вєнява-Длугошовський?

Настала тиша. Венява гарячково думав: що робити?! І раптом він відчув, що досить йому французької шкіри. Він підвівся і спокійно відповів:

- Так, я тут.

Мені не вдалося визначити, які впливи чи втручання призвели до його звільнення з в’язниці (навіть подейкували, що це був жест Дзержинського). Він був інтернований в Москві. Перебування в камері завдало шкоди його здоров'ю. За лежачим доглядала красуня, дружина адвоката Беренсона, згодом друга дружина Вєняви.

Дочекавшись, поки вона виїде з Росії, Вєнява втік на захід через "зелений кордон". Дивовижно: у 1928 році у Варшаві вийшов ІІ том книги "За тюремними ґратам і табірними дротами. Спогади та нотатки ідеологічних в’язнів 1914-1921 рр.", у списку розділів подано автора і назву останнього розділу: "Болеслав Вєнява-Длугошовський – З моїх переправ в Україні та Росії... сторінка 494", але в посередині майже чистої сторінки 494 було лише одне речення: "Стаття Болеслава Вєняви-Длугошовського не включена через неможливість закінчити її на час авторської корекції"!!!!!

Болеслав Вєнява-Длугошевський, 1915 рік

Вєнява, Пілсудський, Пристор, Стахевич, 1926 рік. "Батько" і "син".

Влітку 1939 року Александер Ват, на той час відомий комуністичними поглядами журналіст, розповів мені, що вибратися з в’язниці (або втекти) Вєняві допоміг тодішній лідер польських лівих Лещинський (псевдонім: Ленський). Під час санації Лещинський з якоюсь таємною місією проскочив із СРСР до Польщі, але за адресою у Варшаві, де його мали чекати, виявив зачинені двері. Він не знав, що робити, був без грошей, навіть таксі не міг собі дозволити. Тому він наказав доставити себе до Вєняви-Длугошовського. Той нагодував, поклав спати і допоміг вибратися з Польщі. Можливо, це був акт вдячності, якщо, звичайно, все це правда. Лещинський, знаючи шляхетність Вєняви, нічим не ризикував. Крім того, всі знали, що цей чоловік із самої верхівки повністю антикомуністичного режиму любить подібні жести щодо ворогів, відвідує вечірки в радянському посольстві і навіть... годує ув'язнених комуністів. Ват розповідав, що коли він сидів на Великдень з іншими комуністами на хлібі та воді, до камери зайшов охоронець із двома величезними торбами, повними делікатесів (була навіть ікра і найкраща горілка), і оголосив:

— Панове, пан полковник Венява-Длугошовський надіслав вам трохи поїсти.

Повертаючись до ад’ютантства Вєняви – після повернення з Росії через Париж (!) до Варшави в листопаді 1918 р. він став ад’ютантом Головнокомандуючого і Начальника Держави (в якості ротмістра), потім першим ад’ютантом (як майор). ), і, нарешті, генеральним ад'ютантом (у чині підполковника). Пілсудський використовував його в конфіденційних дипломатичних місіях, як внутрішніх (наприклад, у контактах з іноземними послами в Польщі), так і зовнішніх (наприклад, у 1921 році в місії до Парижа, перед візитом Пілсудського у Францію). Під час усунення маршала від громадського життя (період Сулеювка, 1923-26 рр.) Вєнява не перестав бути його найвірнішим повірником, а коли Пілсудський повернувся до влади в травні, він формально знову обійняв функцію ад’ютанта (як перший офіцер штабу армійського інспектора, так званий Офіцер до Наказів), одночасно з посадою командира кавалерійського полку імені Юзефа Пілсудського. У будівлі Генерального інспектора Збройних Сил він щодня бачив девіз Коменданта, написаний на дверному одвірку: "Це неправда, що стіну головою не проб'єш". Повірив в це, бо не спитав мулярів. Тільки в Нью-Йорку він зрозумів, що не кожну стіну можна пробити...

У 1936 році у Варшаві вийшла книга Славоя-Складковського "Уривки з доповідей". У ній автор процитував слова Маршала про Вєняву: "Це людина, якій я вірю абсолютно, найбільша людина честі в армії", і з певною ревністю заявив, що Вєнява був одним із небагатьох, хто мав честь називати маршалка: "Коменданте".

Маршалек цінував у Вєняві вірність, чесність, розум і багаті гуманістичні знання, але за все це не довіряв йому високих військових посад. Військові таланти Вєняви, як я вже згадував, не поступалися іншим його перевагам; Пілсудський повторював, що всю українську кампанію готував особисто, за допомогою лише двох осіб: Вацлава Стахевича та Вєняви.

Ніхто краще за Коменданта не розумів, скільки зусиль потрібно людині з такою вільною душею і "ковбойським" характером, як Вєнява, для самодисципліни, необхідної у військовій службі. Любовна присвята Вєняві, написана Пілсудським 6 січня 1925 року в книзі маршалка "Рок 1920", подарована ад’ютантові й опублікована у VIII томі "Зібраних творів" Пілсудського (Варшава 1937), починалася словами:

"Дорогий Веняво! Ти, божевільний, що намагається накинути на себе вуздечку не заради давньої дружби, а заради честі служити зі мною...".

Обидва, і "батько", і "син" мали однакові історичні симпатії та антипатії: обожнювали Наполеона і ненавиділи Станіслава Августа. Уже в 1898 році в праці "Князь Рєпнін і Польща..." Олександр Краусхар на основі документів з царських архівів довів, що Станіслав Август був царським диверсантом на польському троні, але потім кілька інших істориків відпускали різні жарти з приводу одягання "короля Стася" в бронзу, щоб викликати у суспільства теплі почуття до нього. Пілсудський і Вєнява не дозволили себе обдурити. Останній запалився, говорячи про Станіслава Августа, назвав його: "придупником Катерини, зрадником, який розбещував Польщу!".

"Син" супроводжував "батька" у найважливіших моментах, не лише політичних (як-от переворот 1926 року), а й особистих. Коли Пілсудський урочисто повернувся до лона Католицької Церкви (28 лютого 1916 р.), одним із двох свідків церемонії був лейтенант Вєнява-Длугошовський. Під час одруження маршала (25 жовтня 1921 р.) одним із двох свідків нареченого був підполковник Вєнява-Длугошовський. Коли Комендант помирав, єдиною людиною, яка навіть в останню мить (11 травня 1935 року, за день до його смерті) могла викликати посмішку на його обличчі, був генерал Вєнява-Длугошовський.

Похорон Пілсудського у вавельській крипті 18.05.1935 р. Другий справа – Б. Вєнява-Длугошевський

Коли Пілсудський помер і його тіло мали перевезти з Варшави до Вавелю, Вєнява, скам’янілий від болю, стояв біля труни, а потім їхав на чолі нічної примарної процесії з оголеною шаблею і – як то прекрасно описав поет Ян Лехонь – "виглядав так, що в його очах кожен, навіть найнечутливіший, міг прочитати грецьку трагедію, яка крилася для нашого народу в цій смерті".

Найцікавішу думку я почув від полковника Ромейко:

"Вєнява через свою любов до Пілсудського був стовідсотковим пілсудчиком, але ніяк не належав до пілсудчини, бо відрізнявся від решти преторіанців тим, що був чесним, безкорисливим і не був інтриганом".

Безсумнівно, ця думка через свою узагальненість є несправедливою щодо багатьох людей з оточення маршалка і є типовим польським ефектом "партійних" суперечок, які отруювали як нашу боротьбу за національне визволення, так і нашу незалежну державність, але це правда, що Вєнява був іншим, ніж решта. Одним із доказів цього був факт його наполегливої ​​відмови брати будь-яку участь у внутрішній політиці (міжнародною дипломатією займався), бо внутрішня політика завжди пахла для нього інтриганством, і йому це було огидно. Змусити його змінити позицію не зміг навіть маршалек. Вєнява не асоціювався з жодною групою, партією чи фракцією, він не дозволив бути призначеним до сейму, він не прийняв міністерський портфель від Бека, а раніше відхилив подібне прохання самого "Діда".

"Коменданте, — сказав він, — у кавалерії іноді можна робити дурниці, але свинства ніколи. У політиці все навпаки, іноді доводиться робити брудні речі, але ніколи не робити дурниць. Я вважаю за краще залишитися в кавалерії".

Дружина маршалка, пані Александра Пілсудська, скаржилася, що у "чоловіка проблеми з Вєнявою, оскільки вона хотіла відволікти його від зосередження лише на кавалерії та мистецькому житті Варшави, але не було ніякого способу переконати Вєняву цього зробити".

Мистецьке життя Варшави і справді було "зіницею в оці" генерала. Він дружив з усіма провідними творцями польської культури. Будучи афганським князем, президентом Польської асоціації фехтування, кавалеристом, поетом, письменником, істориком, перекладачем і акварелістом, він був одним із них, постійним супутником, братом, якого вони дуже любили; водночас він був неформальним послом цього "богемного" світу поетів, письменників, журналістів і акторів у Бельведерському палаці, роблячи це з незрівнянним шармом і грандіозним жестом. В інтелектуальних баталіях і поетичній вакханалії "Пікадора", "Скамандера" і "Літературних Відомостей" в компанії Лєхоня, Вєржинського, Слонімського, Тувіма, Хемара, Бронєвського, Івашкевича та інших виблискував його тонкий, витончений чи відверто чоловічий розум, якого йому не бракувало до 1939 року.