Безлюдні острови 10-11: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це театр милосердної та жорстокої істоти, поперемінно сильної та покірної, з інтелектом, гідним Просвітництва, ближчим до мудрості, ніж хитрості. Вона знає, що маленькі жести приносять користь, нічого не змінюючи - посміхаючись або стискаючи кулаки, вона завжди оточена ореолом небезпечного пастиря, який самим фактом свого існування кидає тінь на отару. А коли комусь треба нагадати, достатньо однієї гримаси її губ чи примруження очей, щоб у найбільшого ідіота, який на мить забув, що всім іншим у цьому театрі призначені ролі маріонеток, побігли мурашки по шкірі. Мурашок, хоч від них і болі менше, ніж одного дотику батога, достатньо.

Іноді, коли це потрібно, вона стає сухою, помпезним і недосяжною, здається нереальною, зліпленою з іншого матеріалу і прийдешньою з нелюдського виміру: тоді вона поводиться як візантійський василевс, який тимчасово виконує обов’язки Христа, його заступника і намісника, оскільки розуміє, що хоча як жінка вона лише грішна людська істота, завдяки посаді, яку займає, вона представляє трансцендентну велич Бога.

Дрождін Петро Семенович, Імператриця Катерина ІІ, 1796, Третьяковська Галерея, Москва

Дійсно, вона здійснює настільки абсолютну владу, що навіть Бог повинен вірити в неї.

На цю вершину вона вбігла з глибокої ями. Пам'ятає, як до Щецина, де її батько був начальником гарнізону і де вона жила в таких злиднях, що мусила гратися на вулиці з доньками простих міщанок, приїжджали посланці з Росії, від цариці Єлизавети, просити руки дівчина зі збіднілого роду Ангальт-Цербст для спадкоємця престолу. Її руки! Їй тоді було п’ятнадцять років, і звали її Софія Фридерика Августа. Коли вона почула цю новину, дві ямки у формі півмісяця вирізалися на її щоках з обох боків сумних вуст. Вона тоді була в чорному костюмі з білими рюшами, на її колінах лежала книга, а руки в чорних рукавичках на книжці. Обкладинка була вогняно-червоною, із золотими літерами на корінці, а на закладці було речення, яке хтось написав із глибини тексту: "Кожен крок реального руху важливіший за десяток програм"...

Коли вона поїхала в Росію, у неї було три сорочки і чотири дешеві сукні – більше батьки не могли собі дозволити. Але росіян це не цікавило.

Вони могли вибрати з багатої і впливової родини, але вибрали її, тому що хтось, хто керував Росією з-за лаштунків, вирішив, що досить ганьбити престол жінками, які - як Катерина I, дружина Петра Великого, табірна дівка. для кожного офіцера, або Єлізавета, алкоголічка, що вибирає коханців лише з найнижчого простолюду, музикантів і кучерів - вони не вміють ні писати, ні читати, і весь свій розум зосереджують у своїй палаючій промежині. А її, найбільш збіднілу з принцес, шведський дипломат Карл Ґілленборг назвав "над свій вік розвинутою дитиною, маленькою філософинею" – за його намовою вона написала свою першу автобіографію: "Портрет п’ятнадцятирічної філософині". Пізніше вона захопила освічені уми з усієї Європи, цитуючи твори великих філософів. У Росії, де ніхто не розумів Вольтера, Монтеск'є, Цицерона і Плутарха, захоплення здобувалося нею ще дешевше: вона згадувала ці імена, як імена добрих приятелів.

Петро ІІІ, Катерина Олексіївна та їхній син, Павло. Портрет роботи Анни Розіни де Гаск, придворної художниці при дворі німецького володаря Фрідріха Августа Ангальт-Цербстського, брата Катерини; портрет зберігається в філії Національного Музею Швеції

Вона пам’ятає обличчя свого чоловіка Петра: ряба обличчя ідіота, який не вмів правильно прочитати речення. Вихований у казармі розумовий каліка, фізично й психічно огидний, який зі сльозами на обличчі скаржиться її коханкові, майбутньому з її волі королю Польщі, Понятовському: "Бачите, ваша величність, який я нещасний! Я пішов би на службу до прусського короля, служив би йому з усією своєю ревністю і, звичайно, був би командиром полку в чині генерал-майора чи навіть генерал-лейтенанта, але натомість я повинен бути великим князем тут!" — з ним її одружили в 1745 році! Він навіть не міг взяти її належним чином у ліжку. Він розважався інфантильною муштрою своїх солдатиків, а вона зневажала його і незабаром перестала набридати вірністю.

Вона користувалася повагою при дворі і стала фігурою в оточенні Єлизавети, на яку багато хто, наляканих звичним пияцтвом Єлизавети, звертали свої сповнені надії очі. Були у неї і вороги на чолі з великим канцлером Бестужевим-Рюміним, але через деякий час той же, хто привів її на береги Неви, віддав відповідний наказ зі своєї глибокої тіні, і Бестужев перестав її турбувати. Він навіть став її союзником! Пізніше, коли в результаті придворних інтриг Бестужев був позбавлений посади і заарештований, вона підійшла на балу до генерал-прокурора князя Микити Трубецького і насмішкувато запитала:

- Що все це має значити? Ви знайшли більше злочинів, ніж злочинців, чи у вас більше злочинців, ніж злочинів?

Той відповів їй:

- Ми зробили те, що нам сказали, а злочин ще шукають. Поки що наші зусилля залишаються безуспішними.

Тоді вона пішла до маршала Бутурліна за поясненнями, а той сказав:

- Бестужева заарештували, але зараз шукаємо причину арешту.

Нічого не знайшли, але арешт залишили в силі. Вона зрозуміла, що в росіян теж можна вчитися.

Вона пам'ятає все, в тому числі і важкий початок. Спочатку вона рухалася серед цих варварів, як королева з казки, у світі чистої ілюзії, від однієї пози до іншої, промовляючи репліки з ролі, яку написала сама для себе, граючи принцесу, яка люб’язно роздає свій реквізит з посмішок і слів, але незабаром почала бути некоронованою королевою. Вона побачила свою Росію. Вона так старанно вчила російську мову, що ночами не спала, блукала босоніж по холодній кімнаті, аж поки не захворіла; прийнявши православ'я; вона взяла ім'я Катерина Олексіївна. І вона побачила свою Росію. Ім’я та віра для неї не мали значення – але вона бачила свою Росію!

Велика княгиня Катерина Олексіївна. Картина Георга Кристофа Гроота, бл. 1745 року. Державний Ермітаж

Єдині росіяни, яких вона знала раніше, були дипломатами. Їх поведінка і культура не були варварськими – але ж це були брутальність та жорстокість, які шокували Європу. Некультурні та неохайні, вони всюди тягнули з собою власну атмосферу, у прямому та переносному сенсі – мешкання, в яких вони перебували, треба було протягом тижня провітрювати та прибирати.

Єдина Росія, яку вона знала, була Росія з розмов у домі її батька Крістіана фон Ангальт-Цербстського, Росія, яку знала вся Європа. Варварський степ, безправний і ворожий закону; світ, який не прогресує, а, навпаки, все ще перебуває в Середньовіччі; земля Івана і Петра Великого, який за один день обезголовив вісім тисяч людей лише за те, що вони не дотримувалися заборони носити бороди та довге взуття; прірву, де панує не лише злочин, а й прославлення злочину, не лише несправедливість, а й легалізація несправедливості, не лише брехня, а й примус брехати; табір, де військова дисципліна замінює громадянський порядок, перетворюючи життя на постійну війну як нормальний стан нації, а люди там — машини, непотрібно обтяжені думками, бо звичайна розмова там — змова, а думка — бунт; держава, правителів якої вбивають їхні фаворити, міністри чи власна родина; гротескний свинарник, мешканці якого, після того, як їх мазнули зверху лаком західної культури, уявляють, що іноземець, який потрудився поїхати далеко, щоб відвідати їх, повинен вважати себе щасливим, знайшовши за тисячі миль звідси погану пародію на те, що він щойно залишив позаду, щоб побачити відміну.

Вона пам'ятає французького офіцера, який правив зі склянкою в руці:

- Росіяни ще не цивілізовані, вони вимуштровані татари! Але оскільки вони нічого так сильно не бояться, як бути прийнятими за варварську країну, то бездушно наслідують нас своїм одягом, архітектурою, їжею та іншим. У них є талант наслідування (le talent de la singerie), але вони не розуміють, що цивілізація — це не підступність, не мода, а духовний розвиток. Приймаючи Росію до свого середовища, ми б прийняли чуму!

Тоді вона ще не знала, що її прийме саме Росія, і зневажала Росію разом з усіма, з усім Заходом. Захід був вражений лише тваринною мускулатурою та багатством Росії – коли один із князів у поїздці до Парижа стоїть у казино з французькою куртизанкою та недбало кидає мішок із золотом на стіл для рулетки, даючи круп'є право робити ставки. на що завгодно, а потім, коли все це все одно виграє, то же круп'є повинен шукати східного князя, бо той вже не пам’ятає, скільки він поставив і чи ставив взагалі: "Всьо равно!".

Лише в Росії вона зрозуміла, як помилявся Захід, переоцінюючи матеріальну силу царизму і недооцінюючи духовні фактори цієї могутності. Як не має він уяви про грандіозність амбіцій і гордині, про витривалість і хитрість московської політики. Вона розуміла, що темна і варварська Росія проникає в політику іноземців краще, ніж вони, хоч і освічені, проникають в таємниці петербурзької політики, що призвело до наступних дипломатичних поразок Заходу.

Вона дивиться з вершини льодової гори, і їй ненависна вже не Росія – а тупість Заходу, впевненого у своїй вищості.

Вона пам'ятає свої перші враження: все відповідало тому образу, який вона мала в серці. Подорожні двори, в яких вона зупинялася по дорозі зі Штеттіна до Петербурга, мали європейський блиск, але кімнати кишіли клопами і прусаками. Люди, серед яких вона мала справу при дворі, вдавали, що говорять по-французьки без таланту французів до розмов, вони говорили штучним, неприємним, медовим, солодким голосом — постійна змова усміхнених облич проти правди. Неможливо було не зневажати цю еліту, позбавлену давніх спогадів, лицарських традицій і поваги до власного слова. Справжні візантійські греки, формально ввічливі, як китайці, неделікатні, як калмики, брудні, як лапландці, освічені, як негри, хитрі, як євреї, і жорстокі, як гуни, хвора нація, в якій зрадити вищі прагнення означає наразити себе на небезпеку - людина, яка зізнається до них, була б Прометеєм, який попереджає Юпітера, що хоче вкрасти в нього вогонь. Усі вони, або майже всі, мають жест і вправу парвеню і віддають перевагу всьому блискучому, якщо воно родом із Заходу: вони сприймають блиск за елегантність, за вишуканість, поліцію з лампасами за основу суспільства. Катерині не довелося дуже старатися, щоб справити на них враження. Нижчі верстви населення відрізнялися від вищих лише матеріальним становищем: домінуючою рисою цього населення була апатія, підживлена ​​розпустою та поєднана з хитрістю. Все співпадало. Тонка позолота, несвобода, заборона законів, хамство і бруд, корости на обличчі дебіла, п'яна цариця Єлизавета, фальш і страх - смітник, накритий вишитим покривалом, на якому її саму було покладене, мов голу ляльку. Перша думка: тікати звідси! Друга думка: вдавати і втекти за першої нагоди! Третя думка: прикинутися і заволодіти цим театром, що складається з сотні національностей і племен, дев'яноста релігій, сект і ритуалів, сорока мов і мільйонів неписьменних рабів, які виють від щастя, коли мають шматок чорного хліба і пляшку горілки!

Вона все зрозуміла (особливо те, що після смерті Івана Грозного разом з усім народом плакали незліченні родини, члени яких були ним убиті) того зимового дня на підмосковних луках, коли після смерті Єлизавети, Петро ІІІ приймав парад, вперше як імператор всієї Росії. Кількома днями раніше, з чистої любові до Пруссії, він наказав припинити військові дії проти Фрідріха Великого, хоча Пруссія, побита Австрією та Росією, була вже беззахисна і її можна було добити легким ударом - навіть останній коновод в армії розумів, яка це дурість. Катерина стояла поруч з дурнем на помості високої трибуни, зробленої із соснових колод, обшитих парчею та хоругвами. Перед нею розтягалася рівнина, схожа на широченну спрагу, в якій, будучи чужинцем, можна було заблукати. Століттями синіми поглядами сплячих зіниць пронизували це поле його мешканці, але навіть найдальше бачення не могло досягти кінця – їхні погляди губилися вдалині, на краю безмежжя, де зливалися повітря й земля. починають виблискувати, як море. Рівнина була схожа на океан.