Безлюдні острови 10-11: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інші вірші Вєняви, які співали стрільці, були гарної поетичної якості, але через їх фривольність їх не можна процитувати.

На початку серпня 1914 р. Перша Кадрова вирушила з Олеандрів на боротьбу за вільну Польщу. Вєнява перетнув кордон поділу (до Конгресової Польщі) як піхотинець, але через чотири дні до нього повернулася кров його предків-кіннотників. Він звідкись схапав коня і зрадив Кадрову, перевівши в улани знаменитого загончика Беліни-Пражмовського, творця легіонної кінноти. Ніхто тоді не очікував, що народився "Вєнява – перший улан Другої Речі Посполитої".

Історична фотографія з обкладинки журналу: Вєнява (перший з права) здає на фронті рапорт Комендантові Пілсудському (перший зліва)

Під командуванням Беліни на територіях російського забору Вєнява пройшов всі унтер-офіцерські чини; лише за три місяці й кілька днів 1914 року він отримав підвищення від капрала (10 серпня), через вахмістра до підпоручика (19 листопада). У 1915 році він уже був поручиком (5 березня). У 1917 році він командував ескадроном 1-го полку уланів Беліни (хоча Кароль Козьмінський у невеликій біографії Веняви, опублікованій 1939 року в "Поезії Легіонів", пише: "У 1917 році він послідовно командував ескадроном, дивізіоном і, нарешті, перед ліквідацією Легіонів, полком", але щодо цього полку в мене є сумніви, хіба що він командував на заміну, або, можливо, лише формально дуже короткий час). Він брав участь у багатьох битвах — у Келецьком воєводстві, на Підхалі, на берегах Ніди, у Новому Корчині, в операціях на Сандомирщині, Люблінщині та Седлецькому воєводстві — борючись за звання більш ризикованої бравади з д'Артаньяном. і Кмітицем. На Пресвяту Богородицю Трав'яну[7] 1914 року він із чотирма своїми друзями вигнав з Кінських цілий ескадрон драгунів неприятеля! У вступі до біографії Ласаля він писав:

Антуан-Шарль-Луї Ласаль

"Непереможні полки наполеонівської кінноти, закохані в величі свого вождя і у власній славі (...) в пориві бурі гнали перед собою прусські, австрійські та російські полки мов засохле восени листя, вдесятьох нападаючи на ескадрони, їхні ескадрони примушували до втечі цілі полки, розбиваючи на порох і попіл ворожі бригади і дивізії (...) Часто, коли я вчитувався в їхню історію (...) мені спадали на думку слова лермонтовського: "Де ж нам, дурням, чай пити?"[8]. Але ні! І ми, кавалеристи Польщі, що вирубує власні кордони, не випали у сороки з-під хвоста. У незрівнянно важчих умовах, не проти карабінам, зо заряджаються на рахунок "дванадцять", а проти вбивчо балакучих мітральєз, ми змогли переможно атакувати й захопити потрійні ряди окопів, як це мало місце під Рокитною (...) У Чарковій з п’ятьма нахабно рухомими взводами ми протягом тижня тримали в бездіяльності всю тероризовану кавалерійську дивізію генерала Новікова, розгромивши її підступи біля Коціни, Віслиці, Конотопами, Чаркової та Щитників (...) 6 грудня 1914 р. ескадроном ми атакували з флангу повну піхотну дивізію, яка вступала в бій проти наших трьох батальйонів, і після відчайдушного бою, під жахливим вогнем з рушниць, кулеметів і артилерії, нам вдалося відступити через бурхливі води річки Дунаєць, неушкоджені й понісши порівняно незначні втрати (...) А пізніше, під час нашої війни проти більшовиків, чи мало польська кавалерія кіннота залишила по собі пам’ятних справ? (…) Це не місце і не час писати хроніку польської кавалерії, яка терпляче чекає на свого історика. Проте не можу втриматись від цитати (...) як у 1919 році в Кузьмичах зимової ночі на квартирі, заскочені більшовиками, які прорвали лінію нашої піхоти, 1-й полк шволежерів[9] у самих кальсонах пішов в бою, і хоча офіцери були відрізані від солдатів, не тільки зумів захиститися, але й узяв 500 полонених...".

Молодий легіонер Вєнява-Длугошовський

Ось так він разом із колегами відроджував невмирущі традиції Кірхольма, Відня та Сомосьєрри і в кожній перерві між бойовими діями на фронті завдавав поразки нещасним чоловікам, нареченим і дбайливим матерям, які не встигли стежити за своїми нареченими та доньками, які закохалися в польську кінноту. Вєнява і тут відзначився; у римованій формі пояснював необхідність виконання патріотичного обов’язку милим жінкам-патріоткам: "Не скривдиш чесноти, як віддаси себе патріоту", а пізніше у своїх спогадах ("З комендантом до Варшави і знову на фронт", 1924) він пояснив, що такий тип переконання відповідає "положенням міжнародного кавалерійського права". Круліковський, якого я вже викликав як свідка, говорить так:

"Вєнява був людиною війни, чистокровним кіннотником. Зрослий з конем з дитинства, верхи, у пригодах війни та кохання, він виразив себе фізично та знайшов вихід для свого багатого темпераменту, рухливості та життєвої сили. Далекий дозор, сутичка чи уланський наліт, добровільно відвезти наказ десь далеко, де диявол бажає добраніч — в цьому він відчував себе як риба в воді".

Круліковський не перебільшує; в одному з найважчих боїв легіонів під Костюховкою на Волині, коли вогонь російської артилерії перервав увесь телефонний зв’язок, і неможливо було встановити зв’язок з передовою позицією, яка називається редут Пілсудського, а наступні гінці повернули назад, не зумівши пробити смертоносний вогонь – Вєнява зголосився і двічі проривався в обох напрямках! "Відтоді він став улюбленцем коменданта" (свідчення учасника цієї битви генерала Людвіка Кміціца-Скшинського).

Наступні, цілком заслужені чини Веняви були такими: 1918 р. – капітан, 1919 р. – майор, 1920 р. – підполковник, 1924 р. – полковник.

Після травневого перевороту полковник Вєнява-Длугошовський був призначений командиром 1-го кавалерійського полку (1926-28) і як такий він вітав у Польщі короля Афганістану Амануллаха-хана, який був настільки вражений кінним гяуром, що дав йому титул князя разом із кольоровим плащем, що додавалося до цього титулу. Амануллах-хан не знав, що поки він насолоджувався вечірками та балами, які для нього влаштовував князь Вєнява-Длугошовський, у далекому Афганістані вже діють повстанці, з вини яких він у 1929 році втратить трон. Тим часом новопризначений князь піднімався на вершину – як бригадний генерал (з 1 січня 1932 р.) прийняв командування 1-ю кавалерійською бригадою, а потім 2-ю кавалерійською дивізією у Варшаві. Протягом двох років (1928-30) він обіймав також посаду коменданта Варшави, що випливало з точних передбачень Пілсудського про те, що придушення і стримування "рогатих душ", що зібралися у великій кількості у варшавському гарнізоні та в столичних приміщеннях, і яких не можна було ввічливо пристосувати до суворості мирного життя, це зробить лише найбільший диявол серед них. Одним словом, маршал наказав вовкулаці приборкати вовків, як це зробив Наполеон, поставивши короля злочинців Відока керувати своєю кримінальною поліцією - в обох випадках задум вдався.

Юзеф Коссак. Комендант Пілсудський на чолі стрілецьких загонів І Бригади переходить австрійсько-російский кордон в 1914 році.

Вєнява, який сам був найдальшим від монашого способу життя і мав численні "дисциплінарні провини", як начальник міста запровадив суворий порядок і взяв розгуляне товариство "за морду". Однак у часи крайньої потреби він умів бути не тільки суворим, але й турботливим — захищав своїх вовчиків від гніву маршалка і навіть у суді, якщо тільки винний заслуговував на захист. Він згадував свою промову перед військовим судом у 1931 році, в якій було все: казковий інтелект, тонка іронія, дрібка психологізму, крапля демагогії, нагадування про "Адамову" витівку князя Юзефа Понятовського і навіть відгомін давньої неприязні суспільства до пам’ятника цьому національному герою, якого неокласик Торвальдсен представив у неокласичній манері, одягненого не в уланську форму, а на римський манер:

"Ніколи не забуду цього кавалерійського офіцера, покритого славою численних і майже божевільних проявів мужності під час нашої війни з більшовиками, пізніше в мирний час засудженого за незаперечно ганебний акт недисциплінованості, до безславної кари приниження і виключення з рядів армії, для якого я домігся заміни міри покарання на рік тюрми, і такими аргументами боровся він проти високих сановників військового судочинства:

- Панове генерали, люб'язно візьміть до уваги, що якщо офіцера, особливо кавалерійського, за кілька років війни вчать легковажності, навчили бути непоступливим, навчили божевілля та ризику за правилами військової служби в кавалерії, то неможливо звинувачувати таку стилізовану людину в тому, що коли настав мир, його попередні чесноти перетворилися на пороки, і він, нарівні з тихим, скромним і покірним чиновником, повинен мобілізувати запас добрих справ, які раніше не надто цінувалися. у його житті досі. Для розуміння цих тонких труднощів і змін, що відбуваються в психіці людей військової професії, був збережений інститут військових судів.

Крім того, смію вам нагадати (...) про дивну, але почесну долю одного з найвидатніших польських кавалерійських офіцерів, який одного разу кинувся у смертоносні води Ельстера у повному вбранні після того, як героїчно захищав відступ наполеонівських військ з-під Лейпцига, і який раніше проїхав голяка вулицями Варшави в результаті парі, доводячи до обурення її завжди доброчесних мешканців. Оскільки на пам’ятнику, встановленому нацією після його смерті, він зображений у простирадлі, можуть виникнути певні сумніви щодо того, за які з вищезгаданих видатних вчинків йому встановлено пам’ятник".

Про дивовижну подію розповів наш військовий аташе при римському посольстві, полковник Мар’ян Ромейко. Так ось, коли він ще був майором, якось його заарештували на варшавській вулиці за те, що він не віддав салют перед знаменом, що висіло на урядовій будівлі, і він сказав сержанту жандармерії, який його арештовував, йти вперед (погрожуючи, що інакше він "застрелить його, як собаку"), щоб виглядало, що це він веде жандарма, а не жандарм його. У будівлі Комендатури Міста він застав кілька десятків офіцерів, заарештованих за те ж саме. Усі вони були невинні, оскільки положення вимагало "стати струнко і віддати салют" перед знаменом, що "крокуючим", а не перед "стоячим", тож комендант міста полковник Вєнява-Длугошовський вибачився перед ними за непорозуміння, що виникли внаслідок дурості жандармів і відпустив їх, затримуючи лише Ромейка:

"— Ваша справа, пане майоре, складніша, бо ви погрожували застрелити сержанта жандармерії на службі... Це дуже серйозно... Це дуже серйозно... Однак я повинен зрозуміти ваше праведне обурення... Можливо, що на вашому місці я б інакше не вчинив! Шановний майоре! Але ви повинні розуміти, що не змогли володіти собою, що було вашим святим обов'язком... Я прнові за це дорікаю... Але, з іншого боку, ви праві! Якого біса! Штабного офіцера, кавалера "Віртуті", має взяти під варту якась жандармська лахудра? Ніколи! В пику, сукина сина! Ні, ні, вибачте... не можна... ця скотиняка на службі... Що ж мені з вами робити? Гадаю, залишається лише одне: потиснути вам руку й побажати, щоб ви більше ніколи в житті не пережили подібних пригод. І я якось впораюся з цим лайном... а рапортові на вас якось дам раду".

Мундир був для Веняви святістю — він захищав його честь і шанував її, як реліквію. Коли на третьому тижні війни 1939 року італійська преса написала, що наш головнокомандувач, маршал Ридз-Шмігли, залишив війська, щоб виїхати за кордон, Вєнява, тодішній посол у Римі, побіг до міністра Міністерство закордонних справ, графа Чіано, з криком, що це наклеп. Йому було доведено, що Ридз-Шмігли вже знаходиться в Румунії, і тоді вперше побачили незвичайного Вєняву – побачили, що цей незвичайний чоловік плаче! Йому було так боляче за зганьблення його улюбленого мундиру.

Широко обговорювався в салонах випадок запізнення представника польського уряду на похорон короля Югославії Олександра в 1934 році. Представником був генерал Венява-Длугошовський, який, як говорили, трохи випив. в дорозі і тому не прибув вчасно. Маршал Пілсудський розлютився, і після повернення Венява отримав на станції наказ негайно прибути для доповіді. На загальний подив, Вєнява з'явився в Бельведері[10] в... смокінгу. Побачивши це, Пілсудський заревів:

- Що це означає?!

- Коменданте, покірно доповідаю, що мені відомо, що я вчинив серйозний проступок і повинен отримати по пиці. А оскільки я дуже поважаю свою форму, то прийшов як цивільний. Польському генералу в мундирі пику бити не можна!

Роззброєний Пілсудський махнув рукою (що з таким робити!), і на цьому звіт закінчився.

Між Пілсудським і Вєнявою були чисті стосунки, як між батьком і сином, взаємна любов. Вєнява був правою рукою Коменданта в багатьох справах, але не в тому сенсі, як Славек чи Пристор були правими руками Пілсудського. Цими правими руками керував мозок маршала, а Вєнява була правою рукою його серця – Пілсудський ставився до Вєняви, як батько до свого улюбленого сина.

Той факт, що Вєнява – людина надзвичайного розуму, яка ставилася до величі та пам’яток із вродженою іронією – закохався в Пілсудського з класичного "першого погляду", свідчить про харизму Коменданта краще за інші наведені докази. Це сталося в 1914 році, коли Пілсудський перебував з інспекцією у французькому, бельгійському та швейцарському відділеннях Стрілецької асоціації, читаючи лекції, які захопили аудиторію. Вєнява прослухав лекцію в Паризькому географічному товаристві й того ж дня написав братові: "почуваюся солдатом, знайшов Вождя".

[7] Так в Польщі називають свято Вознесіння Марії Діви – 15 серпня.

[8] Де вже нам, дурням, чай пити.

[9] Шеволежери - (франц. chevau-légers, от chevaux — коні та léger — легкий) полки легкої кавалерії, озброєні шаблями, пістолетами та карабінами. Зазначається, що шеволежери відносилися до середньої кінноти, так як драгуни, і карабінери.

[10] Бельведер – резиденція президента Польської республіки.