Безлюдні острови 10-11: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Петро III мав виголосити промову. Він відкрив рота і почав бубонити:

- Ну, поздоровляємо, поздоровляємо... хмм… Я дуже радий... Дуже добре....

Більше він нічого не сказав. Над рівниною повисла тиша — над тріскучим від морозу повітрям, над застиглою парою подихів тисяч замерзлих, як вічний лід, ротів. Раптом, хоча ніхто не давав команди, довгі ряди солдатів почали падати на коліна й лягати щільно один біля одного. Рівнина почорніла від мокрих шинелей, хрускіт припинився, і все знову зробилося тихо. Двісті тисяч людей лежали в приглушеній звуками тиші снігового покриву.

Тоді вона зрозуміла і побачила свою Росію.

Корона Катерини Другої. Велика імператорська корона, інкрустована індійським камінням

З вершини льодової гори видно Європу, яку з’їдає і ослаблює порожній лібералізм, розривають внутрішні потрясіння і моральні дилеми, як вона загрузає в болотах гуманістичних потягів, а Росія залишається скелею, бо не знає свободи і цілує батіг. Європа! Смішний театр - "theatrum Europaeum" - з яким можна робити все. З того моменту, як вона побачила свою Росію в морі шинелей, що застилали крижану пустелю, вона почала зневажати цей старий, гнилий світ; потім вона зненавиділа його, незабаром після взяття влади, коли Петро пішов, згідно з російською традицією.

Вона не змогла б здійснити переворот без допомоги Орлових та їхніх вірних вояків. Але, перш за все, не обійшлося без дурості Петра, який насмілився піти на справжню владу Росії - Таємну канцелярію, яка діяла за спинами царів і вирішувала все, в тому числі і про царів. Петро, ​​напівросіянин, напівнімець з Гольштейн-Готторпів, не розумів суті справи і терпів цю неймовірну, страшну інституцію, покладаючись на багнети своїх голштинців! Так він сам собі виніс вирок. Він зробив Катерині подвійну послугу: втратив заради неї престол і скасував інквізицію, від якої вона не хотіла бути залежною. Однак без інквізиції імперія не може обійтися – тому вона створила свою, ще більш таємну. Усім було достатньо знати лише ім’я начальника Степана Івановича Шешковського і знати, що механізоване крісло для допитів Шешковського — найжахливіший предмет меблів у світі. Вся надія на Бога, що Шешковський служить тільки їй, а не змовникам з Таємної канцелярії...

На самому початку, відразу після замаху, Шешковського ще не було, і вона мала проблеми з ув'язненим Петром. Тримати його під охороною до кінця життя? Однак доля була до неї прихильною: Петро вмер сам, згідно з російською традицією.

Сама вона ніколи не забуде рапорт Орлова: як Петро, ​​відчувши гіркоту в горілці, відкидає склянку з криком: "Мене отруїли! Допоможіть!", як Орлов дає йому другу, кажучи: "Ти повинен випити! За здоров'я імператриці! Пий, йоб твою мать!", як він кидає нажахану ляльку на підлогу і, розлючений, давить груди колінами, а Барятинський і Теплов зривають зі столу серветку і скручують її навколо шиї Петра. Наступного дня в столиці Росії був прочитаний її маніфест - лист, в якому вона сповіщала своїх підданих, що "Провидінню побажало покликати до себе нашого коханого чоловіка" і закликала їх приєднатися до неї в скорботі і молитві. Цим листом вона засвідчила свою повагу до традицій. У Туреччині та в Європі, особливо в Пруссії, а тим більше в Гольштинії, звідки походив Петро, ​​одразу почали говорити про політичне вбивство — про вбивство чоловіка! Тоді вона відчула ненависть поруч із презирством. Султана ще можна зрозуміти, коли в когось стільки жінок і такі витрати, він, мабуть, божевільний; султану буде виставлено окремий вексель. Але вони?! На неї кинули обвинувачення, нібито династичні вбивства там не відбувалися! Не вона винна, що надто старанні піддані зрозуміли її зітхання: "Ох, щоб того Петра дідько взяв!". Але Захід, цей мерзотник, не втримався від крику. О, ні - він ніколи їм цього не пробачить! Як вони могли?! Зевс любив Кроноса, але ж, хіба комусь із стародавніх спало на думку назвати Зевса батьковбивцею?

З вершини снігової піраміди видно навіть дно моря. Вона влаштувала чоловікові чудовий похорон, під час яких голштинські гренадери Петра почали лаятися і влаштовувати розроби. Вона покарала зухвалість голштинців, відправивши весь загін додому. У Кронштадті їх посадили на вітрильник, але як тільки судно вийшло з порту, воно почало тонути. Комендант порту заборонив рятувати потопаючих до приходу відповідного наказу з Петербурга. З цього приводу до Петербурга було направлено кур’єра. Вона наказала рятувати, звичайно, як же бути інакше? Але кур'єр повернувся надто пізно - всі голштинці вже потонули. Їм не пощастило - без царської згоди в Росії нічого не діється. Нічого!

Вона пам’ятає перші нервові моменти після смерті Петра. Все ще лежало на шалях ваг, Європа пирхала, а Росія чула глухе бурчання. У народі поширилася звістка, нібито законним спадкоємцем престолу є малолітній Іван VI, якого тримали в підземеллях Шліссельбурга. Її портрети палили. Готувалися змови... І тоді брати Орлови знову врятували її від біди. Особливо Григорій. Він був чудовим фаворитом. Крізь сито "пробирщиць" він пройшов як буря — непритомніли в його руках. Інші, навіть Потьомкін, тіло якого вона обожнювала, також були гідні меси, але ніхто з них не мав такого таланту знаходити рішення у, здавалося б, нерозв’язних ситуаціях і знаходити найбільш підходящих людей для їх реалізації. У Потьомкіна в голові були божевільні ідеї. Коли вона відвідувала захоплений Крим, він будував макети сіл — їх пошепки називали "потьомкінськими селами", — що створювало ілюзію значної густоти населення на нещодавно приєднаних територіях. Він хотів навіть пофарбувати зеленою фарбою вицвілу траву вздовж її маршруту, але його відмовили. У Орлова були більш розумні задуми.

На той момент він організував націлену проти неї змову. П'ятдесят змовників, відібраних зі Смоленського полку, що стояв у Шліссельбурзі під командуванням сотника Василя Міровича, напали на в'язницю, щоб звільнити Івана. Постріли гренадерів, які охороняли полоненого, ні в кого не влучили, бо стріляли холостими патронами. В метушні під час визволення цесаревича хтось випадково перерізав йому горло, і таким чином династична проблема перестала існувати, а визволителі автоматично стали вбивцями. Обурена вбивством, вона засудила Міровича до смертної кари, а решту – щоб заспокоїти недовірливу Росію та підозрілий світ – зробив призначений Орловим прокурор.

Прокурор викликав усіх п'ятдесят змовників на подвір'я в'язниці і оголосив, що вони засуджені до смертної кари, але тих, хто найкраще, найточніше і найяскравіше розкаже про підготовку злочинного нападу та його здійснення, буде лише вислано до Сибіру. Дурні, які не розуміли мети цього змагання, писали або (щодо неписьменних) диктували правду, тобто, що Мирович втягнув їх у змову і що Івана вбив тюремник, а коли його хотіли покарати його за це, Мирович не дозволив. Вони отримали без суду по дві-три тисячі кийків, що для жодного з них не мало різниці, бо в кожному випадку вже було нанесено більше тисячі ударів. Ще з десяток свідомих звинуватили себе в тому, що вони були підкуплені і як агенти іноземних держав мали намір винищити всю царську родину, починаючи з Івана. Однак, оскільки їхні версії дещо відрізнялися (наприклад, одні видавали себе за агентів Відня, інші — за Берліна, а треті — за агентів Османської імперії), їм дозволили виправити помилки в спільній камері. Так виник остаточний варіант (змова була оплачена Туреччиною), який довелося вивчити напам’ять. Потім прокурор провів генеральну репетицію, під час якої підсудні, захисники та судді декламували свої репліки, не допускаючи жодної помилки. Коли вони досягли абсолютної досконалості, відбувся суд і всі актори зіграли свої ролі за сценарієм. Обвинувачених засудили до смертної кари, а нагородою було позбавлення кари кийками. Західна громадська думка отримала свій заспокійливий корм, і все, що було потрібно для завершення роботи — це невелика реклама від найкращих письменників Європи.

Вона дивиться з верхівки крижаної піраміди на мурашник одержимих ідеями дурнів, французьких і німецьких філософів Просвітництва, і не може повірити, як охоче вони визнавали її прихильницею своїх власних ідей і опорою європейського лібералізму. Вона надсилала їм кокетливі запрошення - фон Грімму, Вольтеру, Дідро, Д'Аламберу та іншим, - а також пропонувала надрукувати в Петербурзі їхню "Енциклопедію", репресовану єзуїтською цензурою в Парижі. У відповідь вони називали її "Сонцем Півночі", а її імперію — "Раєм". Апогей цього флірту припав на 1767 рік, коли вона оголосила сповнений просвітницьких банальностей законодавчий "Наказ", який представляв собою розумну компіляцію творів Монтеск'є та трактату італійця Беккарі "Про злочини і покарання". Людовик XV конфіскував французький переклад цього документа, а вільнодумна Європа божеволіла від захвату; вони ототожнювали "Наказ" із законами Лікурга і Солона. Вольтер в ейфорії писав, що росіян, які так довго були рабами, їхня володарка зробив вільними. Ні він, ні його поплічники-інтелектуали, вічні арлекіни історії, не знали, що в тому ж 1767 році вона видала "Указ" для внутрішнього користування, який автоматично засуджував кріпака на каторгу за одну лише скаргу на дворянина, незважаючи на те, чи була скарга обґрунтованою. "Theatrum Europaeum"!

З особливими веселощами вона приглядається до найвідомішого, до Вольтера. Кілька листів, наповнених компліментами, які граф Воронцов відвіз клоуну, одержимому культом свого генія, кілька порожніх фраз про свободу та справедливість і, нарешті, її підтримка, яка їй нічого не коштувала, Вольтера у "справі Каласа", протестанта, невинно засудженого до страти - і ось людина, яка проповідує, що будь-який примус дотримування догми є огидним, і що судді, які засуджують людей, єдиним злочином яких є переконання, відмінні від переконань суду, є злочинцями, починає поширювати її славу ("Зірка Півночі!") і божественість ("Notre Dame de Petersbourg"), так якби вона не примушувала мільйони своїх підданих дотримуватися догм правильності самодержавства і якби не засудила двох публіцистів, Радищева і Новікова, на довічну каторгу. за критику недолі народу.

Дезінформація та ефектні жести – ось ключ. Вона, торгуючись, викупила книгозбірню Дідро: той вимагав 15 000 ліврів, вона дала 16 000 з умовою, що великий письменник до кінця життя буде зберігати продану бібліотеку. Таким чином Дідро, не залишаючи Парижа, стає бібліотекарем Катерини у власній бібліотеці й отримує платню за 50 років наперед — 25 000 ліврів! Європа протирала очі й вила від обожнювання. Так само була придбана бібліотека Вольтера, яка завжди примножуватиме мудрість і мужність божественної володарки (яка першою в Россії дозволила зробити собі щеплення від віспи), і ніколи не помітить релігії батога. Їм достатньо знати, що вона рішуча противниця тортур.

Батіг, зрештою, не є тортурою - це свята традиція; її не можна втратити, хоча і не варто афішувати її за кордоном. Вона неодноразово наказувала використовувати цю традицію через її ефективність. Батіг — це бич, виготовлений із ремінців, чия спеціально підготовлена ​​шкіра має гнучкість каучуку та твердість сталі. Сильний удар плавно відокремлює людську плоть від кісток. Десять ударів забирають свідомість винуватця, сотня позбавляє життя, навіть найбільш витривалого. Чудовий пристрій! Ах, месьє Вольтер...

Загалом, цей наївний папа розпусників має рацію. Ну так! Він правий, коли каже, що вона відчуває огиду до жорстокості - адже вона ніколи не підписувала смертний вирок. Підписували чиновники, а вона писала листи Вольтеру, який має рацію, коли пише, що в Росії восторжествували розум, невинність і чеснота, тому що ніхто не відмовить її розуму, а невинність і чеснота - це привілеї богів. Тож він також має рацію, коли називає її: "Notre Dame de Petersbourg", що перекладається як: "Наша Пані з Санкт-Петербурга", але також "Пресвята Мати з Санкт-Петербурга", і коли він вітає її з криками : "Te Catherina laudamus! Te dominam confitemur!" (Слава тобі, Катерино! Ми визнаємо тебе своєю Повелителькою"). Блаженні дурні, що так благословляють.

І як він безперечно правий, коли в листуванні з нею говорить про міжнародні справи: "Щось мені підказує, що однією рукою принизивши гордих турків, другою заспокоїш непокірних поляків!", а після входу її військ до Польщі: "Нечувана то слава, хроніки цілого світу не знайдуть прикладу, щоб посилати військо до великих народів, щоб закликати їх: Живіть у справедливості та мирі!".

З вершини крижаної гори можна побачити, наскільки потрібні вольтери, щоб поширити свій образ борця за мир, адже символіка миру є найбільшим спокусником суспільств, пошкоджених історією. Міністр закордонних справ Микита Панін, якого вона успадкувала від цариці Єлизавети, розповів їй, коли вона попросила його дати їй урок зовнішньої політики, стару казку:

"Сталося це дуже давно, ще в Київській Русі. Княгиня Ольга, овдовівши під час війни, вирішила помститися вбивцям свого чоловіка – древлянам, знищивши їхню столицю. Вона взяла місто в облогу, але його жителі запекло захищалися. Минула осінь, зима і весна, втомилися обидві сторони. Княгиня висловила готовність покинути місто, якщо древляни сплатять данину голубами, по одному птаху від кожного будинку. Захисники з радістю підкорилися, і вона прив’язала до хвоста кожного з птахів палаючий факел і випустила їх на волю. Голуби повернулися на дахи своїх будинків і запалили їх. В одну мить усе місто спалахнуло й згоріло дотла".

- Чи не є голуб символом миру? – запитав Панін.

Польські патріоти, любителі миру, подякували їй у листі, який вона зберегла у вдячній пам’яті і який опублікувала, щоб історики могли його легко прочитати:

"Не поступаючись іншим співгромадянам у гарячому патріотизмі, ми з жалем довідалися, що є люди, які висловлюють невдоволення вступом військ Вашої Імператорської Величності в нашу країну, і навіть що вони звернулися до Вашої Імператорської Величності зі скаргою з цього приводу. Ми з жалем бачимо, що законів нашої батьківщини недостатньо, щоб утримувати цих гаданих патріотів у належній дисципліні (…). За браком відповідних сил нам загрожували б розправою з їхнього боку на сеймах. Вступ військ Вашої Імператорської Величності в кордони Польської Республіки та їх поведінка викликає значну вдячність у серцях кожного справжнього поляка, і ми вважали за потрібне висловити цю вдячність у цьому листі".

Бешкетників у Польщі тоді не бракувало, але посол князь Рєпнін, одружений на племінниці Паніна, справлявся і з ними, і з "восковою лялькою", як вона називала свого коханця, якого зробила королем Польщі. Рєпнін здавався їй і Паніну відмінним інструментом, у нього була хороша голова на плечах. Свій політичний іспит він витримав у віці 28 років, в останній рік правління Єлизавети Петрівни, коли якогось лікаря, якого Панін не любив, але що був у прихильності впливових придворних кіл, засудили за підготовку замаху на царицю. Рєпнін довів, що цей лікар сконструював "пекельну машину" для підриву Михайлівського палацу. Насправді ж виявилося, що обвинувачений "пекельну машину" не будував пекельну машину, але побудувати її міг, оскільки мав усі необхідні матеріали. Хоча таких матеріалів у нього не було знайдено, він міг отримати їх, оскільки мав зятя, який був зброярем. Правда, зятя в нього теж не було, бо сестра його була старою дівою, але він міг видати її заміж коли завгодно. Так що лікаря справедливо відправили до Сибіру.

Вона мала повне право вважати, що така мудра людина, як Рєпнін, не підведе. А через кілька років у Варшаві він закохався в польку, княжну Ізабелу Чарторийську, і з головою у нього зробилося зовсім погано! Відтоді польські справи почали ускладнюватися, вся Польща і Литва стали у вогні, а тепер треба було ділити пиріг із Пруссією та Австрією... Але нічого страшного, у майбутньому ситуацію можна було б виправити, викинувши Берлін. і Відень від спільного столу...

З крижаної гори видно весь світ. Гора велика і світ великий. Для мандрівника в ньому мало місця, світ ставить перед ним занадто багато перешкод, ігнорує його та відкидає. Нерівні дороги ускладнюють ходьбу. Закинуті стежки заростають. Губляться в тумані дзвіниці містечок. Треба мати крила влади, величезні, на міру крайобразу, і почати з вершини бурульки, яка досягає до неба. Так розкривається велич людини – коли вона поставлена ​​наодинці з часом і світом, перед Історією (бо що таке політика, як не свідоме формування історії?), для якої єдиною легітимністю є сила. Можна мати розум Леонардо, святість Христа і спокій Будди, але єдине важливе питання – це те, яке поставив Іван Грозний: "Скільки полків є у Папи?"[16]. Немає нічого іншого від забутих підніжжів цивілізації, коли складалися перші уявлення про Бога, ієрархію та владу, про підпорядкування слабкого сильному, млявого спритному, дурного мудрому, простодушного хитрому - від першої сутички двох людей за їжу, самку і лігво. Лише слідом брехні та крові можна простежити історію від особи через клани, племена, нації та держави до імперії та всіх її ідей. З двох аспектів можливості в Аристотеля, який розрізняє "можливість відповідно до міри" та "повноту можливості", перша є приналежною зменшеним до карликів пішоходам, тоді як друга означає діяння з буттям, як з глиною в руці, і належить напівбогам. Старий наставник Краус, який впоював їй мудрість старожитніх, був завжди п’яним і тремтів від страху, що принц Крістіан вижене його геть, добре заслужив на її мовчання. Килим з двохсот тисяч людей!…

З вершини найбільшої гори в світі можна бачити весь театр світу. Широкі рівні поля по обох боках тисяч річок, сотні гірських хребтів, океани і архіпелаги. Далеко на заході — силуети гордих міст, корабельних щогл і полум'я пожеж. Видіння спалахують. Мільйони і мільйони шинелей на рівнинах, обличчями всіх кольорів в снігу. І тиша.

[16] Можливо, тут авторська іронія, але це питання задав не Грозний, а Сталін, не Іван, а Йосип – Прим.перекл.