— Бачу, як ви відповідаєте! До полудня спите, пополудні граєте в кості, а увечері співаєте романси: «Прийди, коханая, прийди-и-и!..» — перекривив Карлос. — Не прийде!
— А, може, якраз?
— То для вас гірше! Напевне не буде захоплена вашою поведінкою...
— Доне Карлосе, по молодості вас не личить викликати на двобій, а для різок ви вже завеликі, і лише тому вам ваші слова сходять безкарно. Але ви цим не надуживайте...
— Що?! — шарпнувся Карлос. — Прикриваєте власне боягузтво благородством?! Погорджую вашими словами і прошу змірятися зі мною силами!
— Це був би злочин з мого боку. А взагалі, доне Карлосе, ідіть собі до своїх зайнять і дайте мені спокій!
— Не дам спокою, не дам!!! — кричав у нестямі Карлос. — Ставлюся вам! Ставлюся вже сьогодні!
Але Блакитний Лицар, мов би не чув, сів зручніше і взяв акорд на гітарі.
— Чуєте, ви там?! — репетував Карлос. — Мусите прийняти мій виклик, бо інакше ви не мужчина! Ви баба!
Цієї образи, найгіршої з усіх можливих, Блакитний Лицар подарувати не міг. Як стій шурнув просто по скелі вниз, аж посипалися камінці й закурилося за ним, і лише чудом не злетів у пащу Ітараре, затримавшись на нижній приступці.
Жаїра скрикнула не своїм голосом, схопилась і наставила вперед руки, немов би могла ними затримати героя від загибелі.
Забувши вмить про Карлоса, стали обидвоє один напроти одного, розділені прірвою, і скам’яніли. Низьке сонце, зачепившись за край скелі пристрасно-гарячим світлом поливало дівчину, що стояла, як золота статуя, простягнувши руки до своєї блакитної мрії. Зробила на Антонія ще більше потрясаюче враження, ніж він на неї, бо ж з’явилася, як відгук на його тужливий заклик.
— Ах, тепер я вже все розумію! — крйкнув Карлос і кинувся бігти.
Переполохана Жаїра здригнулася, присіла за камінь і почала повзти назад, а Блакитний Лицар далі стояв нерухомо, шукаючи очима дивного золотого привиду.
Майже щодня Аракшо, взявши в мищину вогню, в дзбанок — води, а на оберемок — найкращих квітів, виходив з оселі. Вогонь, вода і квіти — це була жертва Камінному Духові Ітараре, що десь жив у печері. Ніхто не знав, де знаходиться та печера, і нікому в голову не приходило питати про неї в жреця. Її таємниця була відома лише Білому Крукові та Сторожисі. І коли він, урочистий та суворий, вбраний у свою білу туніку з вишитими на ній чорними круками на грудях і плечах, повагом ступав з жертвами в руках, — всі схилялися низько, або падали ниць, чекаючи, поки стихнуть його кроки. А він ішов десь у бік Ітараре і зникав поміж горбами та скелями.
І якось то, повертаючись з печери, сказав:
— Бачив я сьогодні сторожа Ітараре. Обіцяла ввечорі прийти до нас. Може, щось порадить на нашу біду...
Цю вістку прийняли з великою радістю, бо Сторожиха не показувалася від того дня, коли вийшли посли з оселі, а вона єдина могла щось помогти.
Заздалегідь вичистили радну площу, наносили дров на вогнища і навіть дещо з їди лишили, щоб належно прийтяти свою доброзичливу опікунку, хоч вона, яко жінка, не мала права засісти в радному колі.
А вона прийшла, похмура й таємнича, мовчки минула радне коло й сіла біля самого вогнища, обхопивши руками зігнуті коліна й спершись на них підборіддям.
— Я прийшла, — сказала тихо. — Кажіть, що вам треба...
Не хіхікала, як при першій зустрічі, була дуже сумна й задумана, хоч очі її сьогодні виглядали зовсім чорними, блискучими й молодими.
За радним колом стояли жінки й діти, і власне жінки, порушивши звичаї, почали гукати:
— Голодуємо, Сторожихо!
— Діти їсти просять!
— Ворог не дає навіть риби наловити!
— Вбили нам нашого Арусаві!
— Тепер усі мусимо ходити по харчі, цілими днями блукаємо і з порожніми руками вертаємось додому!
Татаурана дав знак замовчати і заговорив сам. Коротко переказав Сторожисі про невідрадне положення племени і просив помочі.
— Ми б і не турбували тебе, добра жінко, дали б собі самі раду, коли б могли якось рушитися звідси. Але, сама знаєш, наші посли мусять повернутися сюди. Де нас шукатимуть, коли ми змінимо місце постою?