Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті виринуло питання: хто піде?

Першим виявив бажання йти Татаурана, але вся рада запротестувала в один голос: Татаурана не може йти, він ще потребує місяць, щоб стати на ноги! Не дозволили також іти Арусаві, бо Нін, як спритний риболов, тепер доставляв більшу частину прохарчування для племени.

І нараз устав Піра:

— Дозволь мені радити, морубішабо!

Отроки палили по обіді своє вогнище й радили свою раду, але ніхто не знав, про що. І аж тепер Піра заговорив:

— Ми врадили просити ньємонґабу племени, щоб нас вислано послами. Кожен муж тепер і кожний юнак, що самостійно полює, потрібні для оселі. А з нас користи мало. То хай ми підемо.

— Всі? — поцікавився Татаурана.

— Як рада племени накаже — підемо всі.

Рада почала перечити. Не хотіла сказати одверто, що бажання отроків смішне — звичайно, дитинне! Але через те, що ніхто не хотів уразити малих аресів, брали справу ніби поважно:

— Ще не чувано ніколи, щоб отроків посилали до інших племен на переговори. З цим завжди йдуть дорослі мужі...

— З отроками інші племена не схочуть навіть говорити...

— І що подумають собі про аресів, які висилають на переговори отроків?

— Зрештою, отроки не можуть іти, бо не дадуть собі самі ради в пралісі. Вони ж іще самостійно не можуть полювати...

Але Піра твердо стояв на своєму. Вичерпавши всі словесні аргументи, він видобув з-за опаски якусь хустину, зашкарублу від потемнілої крови, і показав присутнім:

— Дивіться, ареси, це — кров мого батька! Коли його принесли з оселі ґвалашів, я не вірив, що він мертвий. Я обтирав його рани цією хустиною, давав йому воду і просив обізватися до мене. Але в моєму батькові вже не було життя, і його поховали разом з іншими вояками. І від мого такого прекрасного батька, що був найбільшим серед індіян, не лишилося нічого — тільки оця хустина, змочена його кров’ю, Я ніколи не розстаюся з нею. Коли тримаю її в руці — у мене пашить долоня, коли прикладу її до грудей — у мене тріскає серце, коли прикладу її до вуха — вона говорить. Кров мого батька говорить до мене, ареси! Я не маю спокою, я плачу ночами, я плачу вдень, коли ніхто не бачить, моя сила сходить сльозами, але жаль не меншає. Я не можу більше так, ареси! Я не маю права подарувати білим смерти мого батька, і тому я мушу йти!

Рясні сльози текли з темних очей малого морубішаби, а голос його з великого недитячого болю звучав розбитим дзвоном. Він спинився на мить, змахнув сльози і знову заговорив серед загальної тиші:

— Пустіть мене, ареси, хай я піду! Не зроблю сорому для племени, хоч я ще тільки отрок. Я піду від оселі до оселі, показуватиму всім оцю хустину і так промовлятиму: «Індіяни! На цій хустині кров найбільшого мужа серед усіх індіян. Не хочу називати його по імени, щоб не тривожити духа померлого, але цим велетнем був мій батько. Він поліг, обороняючи оселю ґвалашів від ворога. Я зібрав його кров у цю хустину і плачу над нею. Індіяни, коли ви не хочете, щоб ваші сини плакали над вашою кров’ю так, як я плачу над кров’ю свого батька, — ви мусите мене послухати! А я, Піра, морубішаба ради отроків племени арес, кажу вам, що, коли ви не хочете запасати стріл і списів проти ворога, накажіть вашим синам, щоб вони запасалися отакими хустинами. Чистими хустинами, які потім стануть від вашої крови темними і твердими, як оця! Потім ваші сини змиватимуть з неї плями і розмочуватимуть її своїми сльозами, як я. Але не змиють і не розмочать — також, як я... Індіяни, я кажу вам, що, доки білий ворог ходитиме по наших землях, доти ваші діти ніколи не знатимуть, чи вони завтра не будуть сиротами і рабами! І ще кажу вам таке: готуйте стріли і списи, щоб ваші душі не плакали на Блакитних Горах, дивлячись на синів, що плачуть над вашою кров’ю»...

Піра згорнув хустину, притиснув її до грудей і сів. А рада сиділа мовчки, і в багатьох мужів обличчя були мокрі від сліз.

— Так не міг промовляти отрок! — врешті скрикнув Мадіаї, люто вдаривши кулаком об землю.

— Його устами промовляла батькова кров... — висловив припущення Арусаві.

— Його батько ніколи не вмів добре говорити... — зауважив Маріо.

— Але вмів добре думати і свої думки вложив у серце синові! — докінчив Леонідас.

І тоді обізвався Білий Крук.

— Ареси, — сказав, — пригадайте, що було колись говорено на раді про дрібну траву, яка найскоріше загоряється і може стати причиною великої пожежі в пралісі. Пригадайте слова нашого морубішаби, який сказав: «Коли б цих слів не сказала дитина, то закричав би цілий праліс і кожний камінь у горах». А я ще скажу так: На такі слова, як ми оце тепер почули від Піри, мусить обізватись навіть камінь! Коли б їх сказав дорослий муж — вони б не били так боляче. І ще скажу вам так: Коли Піра не промовить до сумління наших племен — то ніхто не промовить. Хай отрок іде! Я скінчив...

Більше ніхто не перечив. Татаурана тричі покликав до слова, і тричі рада відповіла мовчанкою.

Тоді вождь встав і підняв берло.

— Піра візьме ще двох отроків і піде, — сказав коротко. — Але самих їх не пустимо. Мусимо дати кількох мужів для охорони й помочі. Хто піде?

— Я! — перший обізвався Мадіаї.

— Я! — підвівся Аканґасу. — Піра — син мого брата — мій син. Я йду з ним.

— Гаразд. Хто ще?