Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зате коли сонце похилялося на захід і ставало за плечима Блакитного Лицаря, він мав змогу краще роздивитися Жаїру, що її постать світилася в пурпурах та золоті. Складав побожно руки на грудях, мов би молився до її фантастичного образу і довго не міг відірвати від неї очей.

Вони тужили одне до одного, але туга безсила була перекинути міст черз прірву, на дні якої ревіли і стогнали води підземної ріки.

Та тепер Жаїра піде до нього. Понесе йому своє кохання і всю себе саму. Вона нічого не бажатиме взамін, вона нічого не хоче, хіба одного — любити!

* * *

В одній печері тієї гори, якою пройшли ареси від «брами» в долину, горіло вогнище, а при ньому сиділа Жаїра. Сторожиха стояла напроти, дивилася на неї пильно-пильно і раптом сказала:

— Я звідкись знаю тебе, дівчино.

Жаїра здригнулася, пригадавши собі Квевезу, і поспішила заперечити:

— Звідки ж би? То тобі так здається.

Баба задумано похитала головою:

— Ні, я бачила тебе... Може, ввісні, може, в думках, але бачила... Ти ніколи не приносила жертви Камінному Духові?

— Печерному, ти хочеш сказати?.. — мимовільно вихопилося в Жаїри.

— Це все одно: Камінному, чи Печерному. Приносила?

Жаїру опанував такий страх, що вона побоялася збрехати.

— Раз було таке... — відповіла тремтячим голосом. — Далеко звідси...

— Ага, ага!.. — зраділа Сторожиха. — Вже знаю: дві дівчини, похилені над камїнною чашею, що хотять вичитати у воді свою долю! Світло жертвенного каганця і квіти перед каменем, в якому сидить дух... А в чаші вода. Темна вода, що нічого не каже... Так, так, тепер уже знаю!

Жаїрі сперло віддих: а що, як ця несамовита баба, яка бачить на віддалі, побачить її думки і відчитає її справжні наміри?

Але Сторожиха не догадувалася нічого. Сіла біля Жаїри, трохи подумала і почала:

— Слухай мене, дівчино, уважно, бо від того, що почуєш і запам’ятаєш, залежить твоє життя і багато такого, що важливіше від твого життя... Слухай добре!

Прочистила землю перед собою, взяла в руку паличку і почала креслити:

— Ось так іде короткий шлях на другий бік ріки, а так — довгий. Дивися, сюди є ходи і туди. Праворуч — три, ліворуч — п’ять. Треба йти середнім з тих п’яти ліворуч, хоч він найвужчий і вода спочатку в противний бік. Потім...

По півгодині Жаїрі почало крутитися в голові: вправо, вліво, просто, три ходи, два ходи, струмок, яма, камінь, знову вправо, знову вліво і знову два ходи, чотири ходи...

Але невблаганна Сторожиха товкла й товкла, креслила, повторювала десятки разів різні подробиці, а потім перепитувала Жаїру і починала знову від початку. Вже по півночі наказала дівчині йти спати, але ранком взялася знову до навчання.

Так тривало два дні, поки Жаїра не вивчила всього напам’ять. Спочатку в один бік, а тоді назад. Сторожиха раз-у-раз питала:

— Як іти на той бік і натрапиться на джерело, що б’є ліворуч, куди треба йти?

— Взяти ще більше ліворуч і обійти камінь, з якого падає вода, — автоматично відпалювала дівчина.

— Добре. А, як іти назад і натрапиться на два розгалуження з сірого каменя, що робити?

— Не йти ні вправо, ні вліво, лиш лізти через камінь угору,

Їй уже в думках виринало все підземелля, як на долоні, і вона знала, де саме треба було пропустити ворога вперед, сховавшись несподівано в малу шкалубину, з якої можна було вийти безпечно. Ворог тим часом мав попасти в лабети якоїсь страшної смерти, про яку Сторожиха говорила лише натяками, але ці натяки морозили в жилах кров.

Жаїра вчилася й тужила. Вона вже два дні не бачила свого Блакитного Лицаря і боялася, що він, не дочекавшись її у звичні години, перестане приходити до червоної скелі.

Наступив і третій вечір, а вона все вчилася і вчилася. Сторожиха не дозволяла їй ані вийти надвір на свіже повітря, ані нічого іншого робити, лише повторювала у безконечність ті самі речі. Коли ж дівчина починала блудити словами — веліла їй лягати спати, а по відпочинкові все починалося наново.