Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Врешті збудила її і наказала йти за собою.

— Принесла тобі дещо з твоєї одежі, — вказала на згорток. — Мусиш причепуритися, щоб сподобатися ворогові... Хі-хі-хі!

Невиспана, схвильована й пройнята нічним холодом, Жаїра тряслася, аж їй зуби дзвеніли. Та Сторожиха подала їй якийсь гарячий напій, і вона відразу побадьорішала й заспокоїлася.

Надворі було зовсім темно, коли вони вийшли з тунелю, але по розкладі зір Жаїра догадалася, що наближається світанок. Румкали жаби, глухо гуділа Ітараре, сховавшись у розколині, над якою клубочилася біла пара, а здалеку бовваніли оки сонної оселі.

Прощайте, ареси, прощайте нужденні тростяні халупи, прощай, дикунське життя! Жаїра вертається туди, куди належала змалечку. На порозі повороту її привітає Блакитний Лицар, що має білі руки, каштанові кучері й голос, який хапає за серце. Він кликав: «Прийди, коханая, прийди!» — і Жаїра йде...

Сторожиха вперед, Жаїра за нею — простували в бік ріки й незабаром стали перед знайомими сходами, що вели до першого водоспаду. Спустилися ними, пішли далі вниз по склепінні, під яким тряслася Ітараре, і вийшли до другого водоспаду.

— Дай руку! — крикнула дівчині у вухо баба. — Тримайся добре ногами дна, бо, як втратиш рівновагу, то я тебе не врятую!

Жаїра судорожно вчепилася сухорлявої руки і, як була взута, так вступила у воду. Ішла, як вчаділа, чи п’яна, не вірячи собі, що це не сон, а таки дійсність.

Ріка стугоніла, а вгорі над розколиною рожево-лагідно всміхалося позеленіле небо, на якому догоряли тремтливі зорі. Зверху сипався дрібний водяний пил і густо осідав на волоссі.

Сторожиха вела Жаїру водою, тісно тулячись до скелистого берега, і підвела до водяного лука, що його творив водоспад. Хоч того й не треба було робити, але обидві зігнулися низько, придавлені страшною силою гуку, і пірнули в порожнечу, що зяяла між потужною течією та скелею, з якої летіла ріка. Пройшли кільканадцять кроків по каменистому дні, і баба знову гукнула дівчині у саме вухо:

— Пусти, тут уже безпечно! Почекай! — і сама десь щезла в темноті.

За пару хвилин вернулася з запаленим смолоскипом у руці й наказала:

— Ходи далі за мною!..

Золотий віхоть вогню хитався сюди й туди, весь час намагаючись прийняти доземне положення, а його світло билося й сковзалося, стрибаючи по стінах величезної печери. Вони були червоні, зовсім червоні, як та скеля, на якій сидів Блакитний Лицар, а грубий шар чорно-зеленої плісні розмальовував їх у якісь предивні взори. Розмір печери, а особливо її гримуче піднебіння, через яке стугоніла ріка, вдавлював людину в землю, робив її маленькою, жалюгідною і тендітною комахою.

— Уважай! — почула над вухом Жаїра голос Сторожихи й здригнулася: вона стояла над якоюсь дірою в кам’яній долівці і, коли б не осторога, провалилася б у неї.

Сторожиха обійшла діру з другого боку, ступила в неї і махнула смолоскипом, кличучи Жаїру за собою.

Спустилися ще раз камінними сходами, і приголомшена дівчина остовпіла з дива, була приготована на все, але те, що побачила, переходило всяку уяву. Нова печера, в яку зійшли, була менша від попередньої, але її краса забивала віддих, і Жаїра тепер зрозуміла, що в оповіданнях Васка не було багато видумки.

Печера була утворена в грубому пласті чистої білої глини, що своїм кольором могла конкурувати з молоком, — з тієї глини витикалися прозорі брили блакитного каменя. Поміж тими брилами виблискували зелені, криваво-червоні й біло-райдужні зорі, навзаводи переморгувалися із світлом смолоскипу й притемнювали собою його каламутний, простацький вогонь.

Забувши про все на світі, дівчина прискочила ближче до стіни і вп’ялилася в неї очима. Потім, ще не вірячи собі, торкнулася її тут і там пальцем, врешті переконавшись, що блакитні брили — це величезні аквамарини, червоні й райдужні зорі — рубіни та діаманти, а поміж усім тим багатством щедро розбігаються шнури золотих злож, вритих у білу глину. Очі Жаїри прикипіли до стіни, в горлі стало сухо, ноги тремтіли, і вона напевне стояла б отак у безконечність, коли б її плеча не торкнулася рука Сторожихи.

— Це — Печера Камінного Духа! — крикнула баба, притулившись своєю розпатланою головою до Жаїриної скроні, від чого дівчина стряслася цілим тілом. — Іди поклонитися йому й присягнути, що ніколи не зрадиш його. Коли зрадиш — він тебе вб’є. Запам’ятай: уб’є!

І, вхопивши Жаїру за руку, потягла за собою.

— Ось він! Поклонися!

Перед півіпрозорою стіною, що її творив водоспад, посеред невеличкого озерця стояв правильної стіжкуватої форми камінь, у яких два чоловічих рости заввишки, із зрізаним верхом. Знову ж аквамарин! Чудовий, блакитний аквамарин, вижолоблений по боках рівними рівчачками, по яких стікала буйними струмками вода. Вона була частиною водоспаду й била так сильно, що, розприскуючись на Камінному Духові, творила довкола його вершка райдужну парасолю. На беріжку озерця стояли три великі чаші: в одній було згашене бризками чорне вугілля, в другій — квіти, в третій — вода.

Уже не чекаючи наказу, Жаїра сама повалилася ниць, здолана таємничою силою Камінного Духа, і лежала безтямна, розбита, неспроможна поворухнутися. Але Сторожиха підвела її майже силоміць і потягла далі.

Пройшли якимсь отвором у стіні й опинилися в темному підземному ході.

— Сядь! — наказала Сторожиха. — Зберися з думками і заспокійся. Мусиш мати ясність думки, бо ти зараз поведеш. Коли змилиш бодай раз — вернемося назад і будемо знову вчитися. Клунок покинемо тут. Він нам лише заважатиме в дорозі...

Нескоро-нескоро Жаїра прийшла до рівноваги, але, коли вже отямилася, зібрала всі свої сили й скупчила пам’ять, відновлюючи в ній все те, чого навчилася: ось: — короткий хід, що веде до червоної скелі, а ось — той довший, що має виходити далеко аж під коріння імбуя; три ходи наліво, п’ять направо, камінь, джерело, печера...

Сторожиха йшла позаду, присвічуючи смолоскипом і приговорювала:

— Добре, дівчино, добре!

А все ж час-від-часу вони зупинялися й баба давала детальніші пояснення: