Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На Жаїру постріли з рушниць зробили потрясаюче враження. Вони її зморозили й обдали вогнем. Білі! За рікою стоять білі! По другому боці Ітараре стояли люди, до яких вона тягнулася болізно весь час цілою своєю душею! Навіть давши Татаурані своє слово, чи не дала його фактично тому майбутньому, яке вже в сучасності мали білі? Не цікавили її ні індіяни, ні їхня майбутня держава — її вабило лише становище, яке могла осягнути, одружившись із володарем цієї держави. Але це — далека й дуже непевна мета, на шляху до якої стоять іще тисячі перешкод і небезпек. А тут — щастя під боком! Жаїра вже не хоче ні молодого, ні гарного, ні багатого. Вона погодиться на будь-кого, хто вирвав би її з хащів пралісу, з лабет примітивізму й дикунства. Зрештою, чого їй треба? Затерти сліди за собою перед родиною де Лара. Багатство лежить під ногами. З багатством прийде решта. Титул — дрібниця. Найліпший титул — торбина, туго набита блискучими камінцями. З таким додатком її кожний посватає, навіть хоч би вона була така, як Сторожиха. А вона ж молода і гарна. Вона не поступиться ні перед однією білою жінкою.

Коли б же якось тільки дістатися на той бік ріки!

— А коли там якраз ті, що шукають її? — нараз прошибла її холодна думка. — Може навіть сам Антоніо де Лара?

— Ні, ні!!! — протестує розпачливо Жаїра. — Це було б занадто жорстоко! Цього не може, не сміє бути!

Вона не може всидіти на місці. Жалібне голосіння, що його завели жінки по Арусаві, шарпає нерви, дратує. Тож, обережно просунувшись поза оки, вона виходить за оселю і йде далі від людей. Іде, нервово заламлюючи пальці, спотикається об каміння, бо не бачить перед собою дороги. Горить і тремтить, мов у лихоманці. Все, чим обманювала себе досі, чим силоміць намагалася випхати життя, надавши йому змісту, стало далеке й смішне. Королівство, палац у столичному місці — це ж наївні фантазії, зроджені з відчаю, це — блудні вогники на болотяній трясовині. Але тут, за рікою, може бути реальність. Не така пишна, правда, не така казкова, але все ж реальність.

Реальність? Так, але яка реальність? Чи не сам Антоніо де Лара?

Подивилася в той бік і побачила клуби диму, що виростали з-за високого берега, підносилися вгору й розтягалися пасмами. Вони отаборилися! Господи, глянути б туди одним оком на одну мить, щоб побачити, і тоді вже знати, як думати і як почувати...

На західньому боці Ітараре здіймається висока червона скеля. Вгорі і внизу вона оперезана двома вузенькими терасами, а якраз посередині — глибока поздовжна розколина, якою сльозить вода. Коли б не ця розколина, по тих терасах можна було б пройтися від краю в край скелі, але розколина не дає.

Геть високо вгорі на другій приступці сидить молодий мужчина, приграє собі на гітарі й співає тужливу пісню. Він має темні каштанові кучері, що спадають йому аж на плечі, ніжні білі руки й голос, який хапає за серце. Подробиць його обличчя на віддалі розрізнити не можна, але Жаїра переконана, що вони мусять бути чарівними.

Уже шостий день підряд вона, ризикуючи бути поміченою й підстреленою з лука, приповзає сюди, ховається за уламки каміння і завмирає від щастя, слухаючи тужливу пісню й млосно-солодкий бренькіт гітари. Чоловік, який сидить угорі, є для неї Блакитним Лицарем, бо він убраний у все блакитне і має на гітарі широку блакитну стрічку, яку трепле вітер. Цей чоловік став для Жаїри блакитним сном, блакитною мрією, блакитним щастям, великим, як небо, і, як небо, недосяжним. Невблаганна злобна ріка робить Блакитного Лицаря недоступним для дівчини, і через це він видається ще кращим, ще бажанішим. Побачивши і почувши його вперше, Жаїра відразу зрозуміла, що таке справжнє кохання. Воно відразу оп’янило її, отуманило і перемінило світ у казку, де все розливалося в солодкому чаді чару, що йшов від постаті Блакитного Лицаря. Від Себастьяна і Татаурани вона чогось вимагала, чогось сподівалася, але від цього не хотіла нічого. Вона просто хотіла його кохати, бачити його, слухати його безконечно. Коли він кінчав співати й зникав за закрутом скелі, казка меркла, усе ставало таким буденним і осоружним, що душа починала хлипати від нестерпної туги.

Жаїра верталася в оку, кидалася в гамак, заплющувала очі й мріяла про наступну зустріч. Вона не бачила тростяних стін, не бачила бантин, на яких висіла зброя та всяке знаряддя, не бачила людей, — перенісшись цілим своїм єством туди, до червоної скелі, на якій сидів Блакитний Лицар і спі’ва'в тужливу пісню.

Ніхто не звертав уваги на її дивний стан, бо плем’я жило турботами дня й майбутнього. Вже зранку всі, крім малих дітей, лишали оселю й виходили роздобувати харчі. Ішов навіть Татаурана, і в оках лишалися з дорослих лише Жаїра, Аракшо та Тінь. Жрець сидів у своєму курені, Тінь пильнувала малечу, а Жаїра спішила до червоної скелі. Вона боялася лишатися з Тінню, боялася прилипчивого погляду очей, що нагадували сині пера птаха, і була переконана, що Тінь знає її таємницю. Ненавиділа її ще більше, як завжди, і більше, як завжди, боялася.

Кілька разів денно вона виходила до червоної скелі, хоч знала, що скеля порожня. Блакитний Лицар з’являвся щойно перед вечором і співав, поки заходило сонце. Тепер саме настав молодик, і при світлі його прозорого серпика спів Блакитного Лицаря набирав глибшого змісту й сильніше вдаряв по серці. Жаїра слухала його, тремтіла, страждала й розкошувала одночасно. Нераз їй хотілося вискочити з-за каміння й крикнути до своєї блакитної мрії, але якась знемога сковувала її рухи і не давала. Потім, коли Лицар зникав, вона жалувала слізно і постановляла зробити це невідмінно на другий день. Та приходив другий день — і Жаїра знову не могла зважитися.

Так тривало шість днів...

А Блакитний Лицар, нічого не підозріваючи, виходив на скелю, сідав собі на горішній приступці й починав співати. Тут береги ріки сходилися зовсім близько, вода шуміла десь дуже глибоко, вітер перед вечором віяв з заходу, і слова пісні доносились досить виразно. Здебільша Лицар співав все ту саму пісню, і Жаїра вже вивчила її напам’ять, могла б навіть сама заспівати:

Як сонце блисне в раннім небозводі,

І пташий спів сипне на всі лади, —

Я жду тебе і серце моє плаче:

Прийди, коханая, прийди!

І в день палкий, коли в поблідлім небі

Вмирають ніжних хмар тонкі ряди, —

Я жду тебе, і серце моє плаче:

Прийди, коханая, прийди!

Настане ніч, засіють зорі небо,

І ясний місяць гляне до води, —

Я жду тебе, і серце моє плаче:

Прийди, коханая, прийди!

Минають дні за днями в журній тузі,

Мандрую я, не знаючи, — куди? —

Тебе шукаю, й серце моє плаче: