Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сторожиха задумано дивилася у вогонь і щось шептала. Коли Татаурана замовк, її шепіт став чутнішим.

— Баба нічого не винна, що праліс голодний, — говорила, мов би сама до себе. — Він і великий і тісний, і багатий і голодний. Ще й ворог! І нема куди вам тікати, бо голод і ворог — вони скрізь. Одне є — знищити ворога!

— Ми саме того хочемо! — сказав Татаурана. — Чекаємо на поворот наших послів. Ти ж знаєш про це...

Сторожиха похитала головою:

— Коли ворог під боком — не треба чекати. Його треба нищити завжди, де б він не з’явився. Знищили б того, що стоїть найближче до вас, — могли б вийти полювати на другий бік ріки, могли б знову ловити рибу. А так — що?

І баба замовкла, знову задивившись у вогонь.

— Ти нам радиш знищили тих, що стоять за рікою? Але ж ми з ними не дамо ради! У нас ледве п’ять десятків вояків!

Тонесенька їдка усмішка зморщила Сторожисі уста і так застигла біля них. Баба далі мовчала.

— Радь щось!

— Поможи!

— Дивись, як наші діти вихудли!

— Добре, що хоч у нас нема старих. Старі не відважилися йти з нами, коли ми покидали місійну оселю. Бо як би ми їх прогодували?

Сторожиха підвела голову і перебігла очима довкола по вінці облич.

— Треба, щоб хтось умер! — сказала твердо і голосно.

Від несподіванки люди подалися назад і затремтіли. Настала хвилина моторошної камінної мовчанки.

— Що вона сказала? — спитав тихо й недовірливо хтось.

— Я кажу, що треба чиєїсь смерти! — повторила Сторожиха. — Хай одна з дівчат посвятить себе і прирече на страшну, дуже страшну, смерть — тоді решта вийде, а ворог буде знищений. Я б посвятила себе для вас, але я вам буду потрібна, тай не спокушу того красеня, що сидить на червоній скелі, бренькаючи на струнах. Хі-хі-хі!.. — і баба вперше за сьогодні зловісно засміялася.

Люди подалися ще далі назад, а над їхніми головами повис жах.

Що вона каже?!

Сторожиха засміялася сильніше й підскочила з землі.

— Питаєте мене ради, а самі боїтеся! — засичала вона. — Якже хочете виповідати війну смерти, коли боїтеся смерти?! Однісенької лиш смерти!

Тілом баби почали пересмикувати якісь конвульсії. Вона обійшла довкола вогнище, тримаючи над ним свої чорні сухі руки, потім стала і зареготала знову:

— Є два виходи на той бік ріки. Один безпечний і короткий, другий — довгий і в ньому сидить смерть. Я проведу дівчину безпечним ходом і покажу їй гарного, мов сонце, ворога, що сидить вечорами на червоній скелі, бренькає на струнах і викликає свою кохану. Треба, щоб дівчина підмінила собою ту кохану, увійшла в серце ворога, як отруєна стріла, і примусила його сліпо чинитися своїй волі. Я дам дівчині торбу з найкращими камінцями які знайшла в цій долині, а дівчина мусить показати її ворогові й заманити його в той хід, де чекає смерть. Смерть! Страшна смерть! Але тільки одна. Ця смерть вирятує плем’я і знищить ворога — усього ворога, що має сотні голів і вдвоє більше ніг! Підземелля довге — там змістяться всі і всі загинуть. Дівчина також. Але чи ж то не гарна така смерть? Однісенька смерть, яка рятує життя цілому племені і нищить сотні ворога! Така смерть трапляється рідко, і спішіть з неї скористати, дівчата. Хто піде?

Сторожиха говорила скоро, гарячково, і від її. слів розходилась якась страшна сила, що притягала й одночасно викликала жах. Ареси слухали, дивилися на бабу і стояли, мов спаралізовані.

— Ну, хто піде? — повторила питання Сторожиха.

— Я! — впало раптом у несамовито-напружену тишу.

Усі здригнулися, пізнавши голос Тіні.

— Я! — секундою пізніше впала друга відповідь: це голосилася Жаїра.

Сторожиха переводила погляд з однієї на другу й усміхалася.

— Я піду! Я раніше сказала! — виступила вперед Тінь.