Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зголосився ще Леонідас.

— Досить! Тепер питання: як післанці вийдуть звідси?

— Це беру на себе! — сказав Аракшо.

Татаурана спустив берло вниз.

Уночі бачено Сторожиху разом з Аракшо, а ранком вибраних післанців уже не було в оселі. Не одному кортіло спитати, чому не дозволено попрощатися з послами, як велить звичай, але Аракшо мав так суворо стиснені уста, що ніхто не важився нічого питати...

Ворог

Усе частіше поверталися мужі з полювання без добичіг усе менше ставало овочів у лісі, і все далі доводилося ходити за здобуванням харчів. Плем’я скінчило останні запаси харчів і жило впроголодь. На рибу вже й дивитися ніхто не хотів, але мусіли їсти, бо ще однієї тільки риби не бракувало.

Врешті звернулися до Аракшо й просили його, щоб він показав їм дорогу, якою післанці дісталися на другий бік ріки. А там, за рікою, напевне можна було ще полювати. Та Аракшо нічого сам не міг зробити без Сторожихи, а та, мов на злість, уже з тиждень не показувалася.

І раптом одного дня від ріки прилетіли перелякані підростки, які помагали Арусаві ловити рибу.

— Ворог!!! — ляментували вони, намагаючись перекричати один одного. — Ворог на другому боці ріки! Вбили стрілою Арусаві, і він поплив з водою!

У першій хвилині всі остовпіли, але зараз же мужі почали хапати луки й кинулися бігти.

— Стійте! — зупинив їх Татаурана. — Нас усього жмінька, і ніхто не сміє кидати життям насліпо! Хай діти розкажуть толком! Говори ти, Тетекера, але коротко і зрозуміло! Ну?

Тетекера — найстарший серед хлопців — почав оповідати, йому допомагали інші, а врешті повторили те саме: вони ловили рибу, аж раптом з протилежного боку ріки свиснуло дві стріли. Одна мало не поранила Кембіте, а друга прошила наскрізь Арусаві, і вода його понесла. Отроки хотіли затримати тіло, але впало ще дві стріли — було небезпечно. І вони кинулися тікати.

— Хто ж стріляв? Бачили ворога?

Ні, ворога вони не бачили. Протилежний берег високий і поріс понад краєм корчами. Але Арусаві загинув. Вода зачервоніла від його крови, і прудка течія понесла тіло на гострі каміння.

Забігали, рвучи на собі волосся, жінки, їхні голосіння підхопили діти, а мужі стали в коло, тісно голова до голови, і почали нараджуватися:

— Це може бути якесь індіянське плем’я — тоді треба б з ними устійнити мир...

— Це може бути просто кілька мисливців з якогось племени, що зайшли далеко на полювання...

— Хтось мусить піти на те місце й розвідати...

— Оповісти їм нашу біду й наші наміри...

— Але вони вбили Арусаві...

— Бо вони не знали...

«Бах-бах-бах!...» — гримнуло раптом за рікою і луною озвалося по горах.

Справа вияснилася відразу: за рікою стояли білі. Індіяни не послуговувалися вопненальною зброєю.

По оселі війнуло холодом.

На додаток надбігли мужі, що працювали в полі близько ріки, і повідомили, що їх також обстріляли з луків. Невдаха Екоете, не вспівши, як слід, зализати старі рани, дістав знову стрілу в плече. На щастя, стріла зачепила лише шкіру і продерла її, так що поранення було зовсім незначне.

І тоді ще щільніше збилися вкупу мужі, ще тісніше постулювалися головою до голови й гарячково зашептали. Ворог! Білий ворог! Цей не піде ні на які мирні переговори, не дасть ні риби наловити, ні в поле вийти. Тепер — біда! Тепер почнеться справжній голод! Як зарадити лихові?..

— Ньємонґабу! Зараз же стягнути всіх мужів до оселі й почати ньємонґабу!

Усі важливі питання розв’язувалися на ньємонґабі. Але що вона могла помогти в даному випадку? Відігнати ворога? Заборонити йому стріляти? Перенести поля в безпечніше від обстрілу місце? Посунути кряж Фратура далі й поширити долину? Чи, врешті, нагнати в цю сторону більше звіря і розвісити більше овочів по деревах?

Кожен ставив собі ці питання, а, однак, усі надіялися на раду племени.