Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прийди, коханая, прийди!

Плакали слова в останніх двох рядках, плакав голос співця, плакала гітара, плакала й Жаїра, відповідаючи душею на пристрасний заклик.

І сьомого дня, коли вона з завмираючим серцем слухала знайомої пісні, на нижній приступці скелі по другій стороні розколини з’явилася інша постать. Це був зовсім біловолосий юнак, високий і цибатий, що мав на собі червону сорочку й шкуратяні короткі штани. Ставши під скелею, пильно й довго оглядав один і другий берег, а тоді гукнув угору:

— Доне Антоніо!

— Я! — обізвався Блакитний Лицар, урвавши спів.

— Вас ще досі не поцілили з лука?

— Здається, що ні, — залунав згори глузливий голос. — А що?

У Жаїри зупинилося серце: Антоніо! Невже Антоніо де Лара? Але ні, вона добре знала голос молодого де Лара і не могла б помилитися. Ні, це не той Антоніо. Антоніїв, зрештою, багато...

— Ви проявляєте велику необережність, виставляючи себе на ціль для дикунів з другого боку, — кричав між тим білий юнак, намагаючись подолати своїм голосом потужне гудіння скритої ріки й віддаль із співрозмовником. — Ласка Божа, що вони досі вас не поцілили.

— Крім ласки Божої, неабияку ролю відіграє й відсутність дикунів, — відповів рівно ж голосно названий Антонієм. — Зрештою, звідси видно далеко, і я помітив би небезпеку заздалегідь.

— Прекрасно! Але, доне Антоніо, я хотів би вам щось сказати. Чи не будете ви такі ласкаві зійти до мене?

— Мій шляхетний сеньйоре Карлосе, мені до вас дорога точнісінько така сама, як вам до мене, не згадуючи вже загальноприйняті засади, що все молодший іде до старшого, а не навпаки...

— Тисяча перепрошень, шляхетний сеньйоре Антоніо! — крикнув Карлос з ноткою образи в голосі. — Я не дозволив би собі вас трудити, але хочу вам показати щось, чого з вашої позиції не буде видно.

— Нічого, кажіть! Коли ваше «щось» покажеться варте труду — я зійду.

Юнак, видимо, сердився, але почав пояснювати:

— Ось, обстеживши береги цієї клятої ріки вгору і вниз, я переконався, що через неї перейти неможливо.

— І я маю зійти, щоб підтвердити слушність ваших переконань?

— Ні. Слухайте, доне Антоніо, але одиноке можливе місце є, і воно саме тут, під цією скелею. Тут прірва найвужча.

— Радите стрибати?

— Не глузуйте, доне Антоніо, я говорю цілком поважно. Тут треба перекинути місток.

— Чудово, доне Карлосе, я також кажу, що треба перекинути місток! Але для цього потрібна маленька передумова. А саме: щоб частина людей дісталася на протилежний берег без містка, а частина повисіла якийсь час у повітрі над цією прірвою, виконуючи роботу над перекиненням мосту..

— Зовсім ні! — роззлостився Карлос. — Треба лише вирубати високу деревину...

— ... притягнути її сюди і зіпхнути в пропасть... — закінчив Антоніо.

— Але ж ви зовсім зле думаєте, доне Антоніо! — тратив панування над собою Карлос.

— Ні, то ви зле думатєе і беретеся до справ, яких не розумієте, доне Карлосе! — вже різко й поважно перебив Блакитний Лицар. — Щоб перекинути через прірву деревину такої висоти, треба мати площу під ногами. Де ж змістяться люди, які мають цю деревину сюди принести, тримати, обертати й перекидати? Ви думали над цим?

— Я думав! Є кілька способів на це, і можна пробувати. Десять, чи двадцять разів воно не вдасться, а нарешті таки щось вийде.

— Так, так! А дикуни по другому боці, яких ви вже озлобили непотрібними жартами, сидітимуть спокійно і чекатимуть, дивлячись на наші зусилля... Ви вже забули, що й вони мають луки та стріли, перед якими ви щойно мене остерігали?

Безсилий проти такої логіки, Карлос почав нервуватися ще більше:

— То треба щось інше придумати! Треба щось пробувати, а не сидіти бездіяльно!

— Ви, доне Карлосе, найменше цим турбуйтеся. За виправу відповідаю покищо я...