Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак, побачивши Жаїру, владно простягнув до неї руки, мов про свою власність, і сказав наказуючої

— Ходи!

Жаїра підступила ближче, і серце її при тому забилося від великої радости. Стопилася, ніби віск, коли він ухопив її у свої все ще сильні рамена і почав цілувати так, як тоді, на березі ріки.

— А ти стала ще кращою! — вигукнув Татаурана відхиляючи дівчину від себе і вдивляючись в неї з захопленням. — Тільки чому ж ти так змізерніла? Журилася мною?

Забув її неуважність у часі своєї хвороби, простив усе і дивився в очі ніжно, закохано. Цей погляд струсив Жаїрою до глибин душі, і вона, раптом припавши до грудей Татаурани, розридалася.

— О, Татаурано! — вигукнула пристрасно і щиро. — Це було б страшне, коли б ти помер! Я не знаю, щоб я тоді зробила! Хіба збожеволіла б, або наложила на себе руку!

— Невже?! — радісно здивувався цим вибухом Татаурана. — То ти любиш мене хоч трохи?

Жаїра обплела його шию руками й почала в нестямі віддавати йому всі щойно одержані поцілунки.

— О, Татаурано, — ячала вона, — крім тебе у мене нема нікого на світі! Ти — мій єдиний! Чуєш? Єдиний, єдиний, єдиний! Боже, як же я хочу, щоб ти якнайскоріше подужав, щоб врешті розпочав те, чого хотів! Я піду з тобою, мій коханий, мій єдиний, мій мужній і сильний! Я стану попліч тебе, буду твоїм джерелом, твоїм вогнищем, твоєю піснею! О, Татаурано...

Татаурана був цілком спантеличений цим вибухом, але душа його росла і набрякала радістю. Був щасливий, що в думках дівчини стався такий переворот.

— Говори далі, — попросив, коли вона замовкла.

— Що маю говорити? — схлипнула Жаїра. — Ти все знаєш ліпше під мене...

— Ні, моя люба, — відповів, — я, властиво, хоч багато хочу, але знаю мало. Постановив собі віддати життя, щоб підняти всі племена на війну смерти, але не знаю, чи вони підуть. Ти ж чула, як сумно скінчилися всі наші дотеперішні заходи...

— Так, чула! — стріпнула волоссям Жаїра. — Але досі ти шукав прихильників на побережжі, де вже племена помирилися з білими. А їх треба шукати далі. Адже не перебили ще всіх ґварані, ще є десь айморе, є ще й такі, про яких ми й не чули. До них треба йти, а не до цих жалюгідних прибережних водоносів!

Він пив цілим серцем її слова і відчував, що в ньому родиться якась безумна сила, при допомозі якої справді можна перевернути світ догори коренем. Дивився проникливо в темні очі, в яких блискотки вже не ховалися кокетливо по куточках, лиш спалахували блискавицями. Хотів ще більше їх розпалити, хотів почути нові слова.

— До айморе і ґварані далека дорога, дівчино... — почав її дражнити. — Вирветься нас горстка просто в пащу небезпеці, не знаючи наперед, чим воно скінчиться. Чи ж то мудро?

Жаїра здригнулася і на мить принишкла. Але потім відскочила від Татаурани м’ячем, стала перед ним, похилена вперед, із спласлим посірілим обличчям, з нервово граючими жовнами на вилицях, страшна, хижа і прекрасна.

— То ти вже відмовляєшся від усього?! — крикнула, стискаючи кулаки. — Так довго хотів війни, поки тобі грозила небезпека?! А тепер, сховавшись у безпечний кут, відразу зледащів?! Думаєш, може, що мене таке ледащо спокусить?! О, ні! Моє серце не для непотреба! Кидай берло, коли так! Віддай його кому іншому, з кого хвороба не виточила разом з кров’ю відваги!

П’янила його словами і запалом, викликала шалене бажання вхопити в обійми і втулити в роздерті груди просто до серця.

— Віддай берло іншому!

— Кому, наприклад? — спитав, усміхаючись широко. — Може, тобі?

— А хоч би й мені! — гордо випросталася дівчина. — Думаєш, не подужаю? Запевняю тебе, що до року спалахне весь праліс від півночі до півдня і від сходу до заходу! Як ти не можеш того доказати — я докажу!

Татаурана щасливо розсміявся і простягнув до неї руки:

— Ходи сюди, моє щастя, моє ґроно бананове! О, я знаю, знаю, що, коли б ти стала на чолі повстання, то зворохобилися б усі племена до одного, вибили б усіх білих, а потім вибили б одні одних! Бо хто б відмовився від права на таку прекрасну морубішабіню?! Тільки, бачиш, я тебе не хочу нікому віддати і тому, мабуть, берла не кину...

Жартував, сміявся і цілував її одночасно.

Вгамувавшись трохи, обняв її й почав ділитися з нею своїми думками, тривогами, які чекали його в майбутньому. Він знав, що сама війна смерти, навіть коли вона скінчиться для індіян повним успіхом, — це лише початок справи. Війна не була самоціллю, лиш конечною передумовою, без якої годі було думати про творення власної держави. Але чи всі схотять такої держави? Чи вдасться згуртувати всі племена воєдино для такої величавої, святої цілі? Врешті, як подолати неминучі внутрішні міжусобиці за владу, за право на берло головного морубішаби, спільного для всіх племен?

Жаїра обурилася: Як то?! Які ж можуть бути міжусобиці й суперечки за берло головного морубішаби?! Татаурана підіймає повстання, Татаурані належить ідея творення держави — і Татауранине право на берло й корону мусить бути незаперечне і безсумнівне!

Татаурана вдячно стиснув її руку.

— Це так, — сказав з відтінком смутку в голосі. — Але не всі з тим згодяться. Зрештою, я не хочу боротися за берло і корону, я без опротиву відступлю їх кожному, хто покажеться мудрішим і гіднішим від мене...

Жаїра раптом закрила йому уста рукою.