Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цить! — засичала. — Нема ні мудрішого, ні гіднішого від тебе! Тільки ти і ще раз ти мусиш стати володарем! Я перегризу горло кожному, хто лише посміє стати тобі на дорозі!

Йому підлестили її слова, але все ж він уважав за обов’язок сказати:

— Не можна бути такою засліпленою, Жаїро. Звідки ж ти знаєш наперед, що серед тих, яким збираєшся перегризати горло, не буде якраз такого, хто зуміє здійснити те, про що я тільки мрію? Створити державу, дівчино, та ще й серед наших людей, державу на таких величезних теренах — це дуже важка справа. А я ж ще такий молодий! Сказавши правду, то й потерпаю часами, бо ж не знаю, чи вистачить у мене сили й хисту?

Жаїра знову затулила йому уста рукою і засичала ще грізніше:

— Цить! Не смій так говорити! Ти не знаєш, але я знаю: ти все зможеш, коли схочеш! Нема мудріших і сильніших від тебе! Де вони? Коли є, то чому сидять, як миші?! Хай починають, хай кинуть ворогові виклик! Хто почне перший — того й право! І ти не смій потерпати, не смій вагатися, не смій ламати моєї віри в тебе! Ти хотів, щоб я була твоїм джерелом, твоїм світлом і твоєю піснею? Я буду нею! Але я буду й батогом, Татаурано! Я перша шмагатиму тебе до крови, до кісток, коли ти почнеш вагатися, сумніватися і зупинятися на півдорозі! Мені легше буде вбити тебе самого ніж свою віру в тебе!

З силою, якої ніяк не можна було сподіватися від такого хворого, він раптом обернув її і поклав її голову горілиць на свої коліна.

— Ось слово, якого я давно чекав від тебе, Жаїро! — сказав з глибоким хвилюванням, суворо дивлячись їй в очі. — Лише тепер бачу, що ти гідна стати дружиною морубішаби. Як тільки одужаю — зараз же одружимось.

Жаїра страшно злякалася й сіла.

— Як?! — спитала, збліднувши. — Як ти хочеш одружитися?

— Одружимося по законах нашого племени: спочатку і я і ти дамо себе посадити в окремі клітки, де сидітимемо місяць, найкраще від молодика до молодика, в пості й не зустрічаючись. По місяцеві Ірасема, яка заступає мені матір, повісить мій гамак над твоїм, а ми підемо увечері збирати дрова для нашого окремого родинного вогнища... Це гарний звичай, Жаїро, і я, як морубішаба племени, а ти, як моя дружина, мусимо перші його дотримуватися.

Та Жаїра так схвилювалася, що їй аж зуби дзвеніли:

— Ні, Татаурано, ні! — заговорила благально. — Ми ж християни! Ми повинні взяти церковний шлюб — інакше я не погоджуся!

Зраджувала лише невеличку частину того, що відчула в даний момент, і то не головну. Бо відразу страшна туга, близька розпуки, зануртувала в її серці і потягла назад до того середовища, з якого вона втекла. Так ясно згадала собі шлюби, що їх бачила в Паранаґві, так виразно виступили перед нею всі подробиці цих урочистих подій! Ах, це були справжні казки, в яких молода, вбрана в шовки та коронки, ставала королевою дня! А тут шлюб — ніяка подія, скоріше огидна комедія. Спочатку молодих садять у клітки, мов звірину, місяць морять їх голодом і не дозволяють бачитися, а потім — як сказав Татаурана. І ніяких відзначень, ніякої уваги такому фактові не уділяють. Збір урожаю — це свято, пробивання вуха — ціла подія, але шлюб — ніщо. Звичайний собі буденний випадок у цих жалюгідних двоногих.

І в Жаїрі знову закипіла ненависть до аресів, до всіх індіян і до їхньої майбутньої держави. Став осоружним і Татаурана, бо ж це він носився і з дикунами і з божевільною думкою — зробити з них народ!

Була б уже розплакалася й вибухнула, але в той момент заговорив він:

— Твоя правда, Жаїро: ми мусимо взяти християнський шлюб. Адже я, перше всього, християнин, а потім уже морубішаба. Дякую, що пригадала мені про це. Я так запаморочений своєю любов’ю до тебе, що сліпну від неї. Пригорнися ж до мене, кохана, і говори щось. Давно вже не бачив тебе і не знаю навіть, що ти робила весь цей час. Дуже було тобі сумно?

Жаїра якось відразу примирилася з ним і почала оповідати. Непомітно перейшла на сьогоднішній випадок біля ріки, нервово затряслася і притулилася до Татаурани:

— Вона така страшна, ця Сторожиха!..

— Дійсно, вона страшна й загадкова, — задумався вождь. — Хто вона, звідки і як попала сюди? Я багато думав над тим, але безуспішно. Схильний вірити, що це не просто людина, а якесь надприродне створіння...

— Я боюсь її, — призналася Жаїра. — Здається, боюся її так, як води...

— Води?! — здивувався Татаурана. — А то чому ти боїшся води?

Жаїра розказала йому випадок над рікою Ітібере ще в Паранаґві, а він, вислухавши все, лише засміявся поблажливо.

— І це все? — спитав, притискаючи її до себе. — Ох, тиж моя дурненька! Звичайно, ліпше тобі самій до ніякої ріки не ходити, а до Ітараре зокрема. Це ріка небезпечна. Але, щоб ти позбулася страху, ми, коли лише я стану на ноги, будемо ходити разом. Зі мною не будеш боятися. Не будеш?..

— З тобою — ні! З тобою мені завжди безпечно, хоч... Ти сам мене колись хотів утопити...

— Не згадуй про це! — засміявся. — І зовсім я не думав тебе топити — тільки трохи остудити і привести до порядку. Більше того не зроблю. Кажи ще щось...

— Ні, це ти кажи. Що буде далі?

— Та ти ж знаєш... Сьогодні скличемо раду племени. Не знаю ще, що врадимо: чи вишлемо знову післанців, чи підемо всі разом?

— Знаєш що, Татаурано? — оживилася Жаїра. — Хай ідуть вперед післанці. А ти тимчасом накажи, щоб усі зайнялися збиранням тих скарбів, які тут валяються під ногами...

Чуйний Татаурана відразу насторожився і з несмаком зморщив свого м’якого носа.

— Знову те саме! — сказав холодно. — Для чого ж їх збирати?