Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розмовляючи сама з собою, непомітно зайшла дуже далеко і врешті знайшла те, чого шукала: кам’янистий берег трохи подався назад, а по ньому, ніби вирубані людськими руками, збігали вниз нерівні східці.

Жаїра стала над ними й завагалася. Невидима вода ревіла тут особливо голосно, а східці скручували поміж двома стінами і пропадали за виступом.

Іти, чи ні?

Жаїра обережно поставила ногу на першому східку, готова кожної хвилини скочити назад, але нічого не сталося. Навпаки, сонце світило так яскраво, всюди було так спокійно, що на страх не лишалося місця. Тільки всезростаючий рев води боляче бив у вуха, аж голова від нього розсаджувалася.

Закривши вуха руками, Жаїра сходила все нижче, нижче, поки сходи, зробивши ще один різкий поворот, не відкрили перед нею видовища, від якого вона попросту скаменіла: ціла маса вод потужної ріки летіла стрімголов через величезну скелю, падала із страшної висоти вниз і, ревучи, пінячись та клекочучи, щезала десь під тією самою скелею.[32]

Приголомшена величавим видовищем, а ще більше гураґаном звуку, Жаїра наоспіх сходила долі, забувши вже про мету свого приходу. Ступила на дно провалля і пішла вниз, куди повинна була текти Ітараре. Але ріка щезла, лише під ногами стугоніла й здригалася земля, а відгуки водоспаду громами билися у камінних берегах урвища.

Пройшовши кусень дороги, дівчина стала над другим водоспадом, що летів ще нижче, розбиваючись об гострі уламки скель. Ітараре, прорвавшись через тунель, стрибала в ще глибшу прірву, стріпувала сивою гривою піни, вихитувала хребтом і розлюченою гадиною плазувала далі, викручуючись поміж тісними берегами.

Підмите внизу річище нависало над головою, як скаменіле дріжджеве тісто, що перелізло через вінця діжі, і попід ним можна було йти, не замочивши навіть ніг.

Жаїрі видавалося, що вона сама стала частиною того пекла гуку, що просякав у саме нутро довколишнього світу, і вже перестала його помічати. Ішла, загіпнотизована незрозумілою силою, потім злізла по стрімкій стіні вниз до розшалілого, кострубатого плеса ріки і стала. Десь далеко-далеко вгорі синіло небо, а в розколину прірви, звужену високо над головою, падав також водоспад світла. Воно стрибало по хвилях і тремтіло зайчиками на скелях понурого провалля. Під ногами лежало різної форми каміння, врите глибоко в білий, добре вимитий пісок.

Дівчина увійшла по кістки у воду і нахилилася. Очі її, звиклі до півприсмерку, відразу ж запримітили два камінчики величини ліскового горіха, і вона тремтячими пальцями видобула їх з води. Подивилася і дико-радісно зареготала: це були два діяманти найчистішої води й неоціненої вартости.

Їй захотілося танцювати, кричати, вити — така щаслива вона була. Де ж таки — при першому кроці у воду дістати такий скарб! А скільки то можна назбирати за день? За один лише день?!

І Жаїра, продовжуючи сміятися, простягла долоню з діамантами так, щоб на них впало світло. А коли камінці спалахнули одночасно вогнем блискавки і веселки, вона мало не ошаліла від щастя.

Та раптом різкий і сильний удар чиєїсь руки скинув обидва діяманти з її долоні у воду.

Жаїра скрикнула, але її викрику не було чути в реві урвища, і це ще більше дівчину злякало, а вже налякалася вона майже до непритомности, побачивши перед собою гнівну Сторожиху.

— Ти що тут робиш?! — не так почула, як вгадала питання Жаїра.

Вона навіть не пробувала відповідати, знаючи, що є безсила побороти своїм голосом пекло гуку. Кліпала зляканими очима на гнівну бабу і мовчала. Не думала ніколи її зустріти, бо Сторожиха, попрощавшись з ними, не приходила більше. Говорили, правда, що вона інколи з’являлася, мов привид, біля ослабленого Татаурани, або кволої Тіні, часами бачено її вночі при світлі вогнища на таємничій: розмові з Аракшо, часом стрічали її діти десь на відлюдді, але вдень вона не показувалася. А от тепер стояла перед. Жаїрою, гнівно світила чорними очима і питала:

— Ти що тут робиш?!

Жаїра не могла нічого відповісти.

— Не смій сюди ходити! — тупнула ногою баба і наблизила свої уста до вуха дівчини. — Не смій, чуєш?!. Тішся, що Камінний Дух дав тобі пристановище і захист перед ворогом, але грабувати його не важся! Все, що тут є, належить йому, і без його дозволу ніхто не сміє нічого брати! Навіть жменьки піску, навіть грудки болота! І ти, дівчино, тримайся якнайдалі від води! Річкова вода — твій ворог, і ти цього не забувай... Геть звідси!

Сторожиха вказала пальцем у напрямі сходів, якими зійшла недавно Жаїра, і цей сухий, чорний, вузлуватий палець тремтів.

Наказу не треба було повторювати, бо Жаїрі видалось, що її вже хтось ловить за ноги, що розбурхана, гнівна вода ось-ось витягне по неї свої пінні руки, — і вона кинулася тікати.

Опам’яталася тоді, коли зблизилася до оселі. Впала, під великий уламок скелі й заридала. Було їй сумно, страшно і соромно. Доля завзялася на неї від самого народження і встелила їй шлях самими тернями. Позбавила її волі, відчужила від неї рідних батьків, підставила їй зрадливого Себастьяна, а нарешті пхнула між дикунів. Краще було б, коли б її задушили відразу, коли вона лише з’явилася на світ! Бо навіщо таке життя? Бачила волю і не мала її, дурила себе надією вийти заміж за багатого чоловіка і потерпіла за це, втікла з рабства і опинилася в ще гіршій неволі. Навіть тих, як каже Пірауна, «камінців» їй невільно збирати. Чому інші можуть, а вона — ні? Чому взагалі все їй складається наперекір?

Розжалоблюючись все більше, Жаїра плакала, аж заходилася, і відчувала себе нещасною, скривдженою і цілком одинокою у світі.

Так її застала задихана і щаслива Ірасема.

— О, я шукаю тебе, а ти сидиш і плачеш! — сказала, усміхаючись своєю неповторною усмішкою. — Не плач! Татаурана хоче тебе бачити і говорити з тобою... Аракшо вже дозволив... Ходи! Татаурана такий гарний, такий причепурений, чекає тебе... Аракшо сьогодні вичистив йому заріст і натер оливою з маморани... Обітри ж сльози і закосичся, щоб і ти була гарною... Не плач, Татаурана вже буде здоровий...

Закохана у свого брата, добродушна й наївна Ірасема була свято переконана, що Жаїра плаче й побивається з туги за своїм нареченим. А Жаїра дивилася на неї здивовано і спочатку не розуміла нічого.

Аракшо? Татаурана? Ах, вона й думати про них забула! Жрець, видавши заборону турбувати вождя і розмовляти з ним, уважав за потрібне повторити цю заборону зокрема Жаїрі, а вона тоді лише всміхнулася. Аракшо гнівався на неї за вибух перед «брамою» і, видимо, хотів помститися, не допускаючи до Татаурани. Овва, велика річ! Вона й так не спішилася на побачення з людиною, яка була причиною нових неприємностей у її житті.

Але тепер, почувши ім’я Татаурани, Жаїра страшно зраділа. Це ж бо була одинока людина, на якій могли спертися її сподівання! Він сильний, рішучий і розумний. Він любить Жаїру, він, нарешті, її наречений!

— Іду! — підскочила Жаїра, обтираючи сльози. — Зараз причепурюся й прийду. Дивись, яка я замурзана...

По якомусь часі, вбрана в фіялкову сукню, заквітчана пахучими туберозами, схвильована й зніяковіла, поволі зблизилася до того місця, де сидів Татаурана. йому вимостили постіль у заглибині, що була обернена до сонця й добре захищена, як від вітрів, так і від цікавих поглядів. Мав старанно зачесане волосся, квіти за опаскою на голові і на руках. Чи то від ослаблення, чи від туги, виглядав м’якшим і ніжнішим, ніж звичайно, і очі його світилися ласкою.

[32] У цьому місці, що називається Фуніл («Лійка») Ітараре має 24 метри ширини, 42 метри глибини і випливає з-під землі 80 метрів нижче.