— О, який гарний хлопчик! — скрикнула з удаваним здивованням. — Він мусить бути дуже міцний.
Жабуру не помітила штучности і щасливо засміялася.
— Так, думаю, що він буде дуже міцний, — згодилася вона поспішно. — Дивись які в нього широкі плечі й високі груди!
Жаїра поклала біля малого подарунок, поплескала дитину по голенькому животику, а матір по плечі, і підійшла до Аканґасу.
— Гарного сина маєш, — сказала йому облесно. — Цілком подібний до тебе.
— Гарні й твої слова, дівчино, — приязно усміхнувся Аканґасу. — За них обіцяю тобі шкіру з першої пантери, яку заб’ю на полюванні.
Супроводжувані доброзичливими поглядами, молоді вийшли з оки. Їх відразу вхопив у обійми радісний ранок, обтулив теплом сонця, затріпотав на обличчях свіжими крилами вітру, обвіяв свіжістю пробудженої ріки й ароматом дрімаючого лісу. Линув у жили бадьорість, викликавши в Жаїри нестримно веселий настрій.
— Я хочу скупатися, грізний морубішабо, — заявила Татаурані. — Чи нема в ріці кайманів?
— Ріка цілком безпечна, — запевнив Татаурана. — Іди просто і купайся, а я почекаю тебе он за тим горбочком.
Жаїра підстрибом побігла до ріки, скинула одежу й бухнула у воду. Плюскалася, плавала, поринала, як дика качка, і сміялася-сміялася, сама не знаючи, чому.
Викупавшись, вилізла на берег, одягнулася й гукнула:
— Татаурано!
— Я тут, Жаїро, — обізвався Татаурана і підійшов до неї. — Добре скупалася?
— О, чудово!..
Не змовляючись, пішли вздовж берега ріки і незабаром, вибравши відлюдний кутик, посідали проти сонця.
— Дивні речі я довідалася, — сказала Жаїра, витискаючи воду з волосся.
— А саме?
— Ти вчився в колегії?
Татаурана насупився і зморщив свого м’якого носа.
— Вчився, — відповів неохоче.
— Довго?
— П’ять років. І що з того?
— Дивно!
— Дивно, що я міг вчитися?
— Навіть і це дивно.
— Ну, то дивуйся ще більше, коли хочеш: я був найліпшим учнем серед усіх, що їх знали священики колегії.
— Направду?!
— Піди їх спитай, коли хочеш.
— Тоді я взагалі нічого не розумію...
— Чому?