Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Клякнули*.

— Відповідайте голосно на питання так, щоб вас усі чули: чи маєте вільну волю пристати до нашого племени — племени аресів?

— Так! — відповіли всі троє.

— Чи ви знаєте, що плем’я, до якого хочете пристати, вибрало собі дуже небезпечний шлях?

— Знаємо!

— Чи ви готові ділити небезпеку разом з нами?

— Готові!

— Чи ви згідні жертвувати своїм життям за кожного ареса?

— Згідні! — дружньо й радісно крикнули неофіти, а Кумаже навіть додав: — Хай мене мавпа оближе, коли брешу!

— Тоді, — урочисто промовив Татаурана, — своєю владою, над якою вітає дух мого покійного батька, і яку мені дало плем’я аресів, я, морубішаба Татаурана, приймаю вас до племени!

Ударивши легенько кожного по плечах берлом, молодий вождь сказав:

— Оце б’ю вас легко з радости, що стаєте нашими братами. Але мої удари можуть стати і смертельними, коли хтось виломлюється з-під законів племени і моїх наказів. Даною мені владою приймаю вас у нашу родину, але тією самою владою судитиму суворо, як і кожного члена родини. Ви одержали право бути братами в оселі, але з тим втратили право гостей. Тепер обіймімося, брати мої!..

Недавні гості, а тепер члени родини, обнялися щиро з вождем, а після того почалося спільне обіймання і спільне радісне свято. Появилися таци, повні смаженого м’яса, риби, овочів та великі глиняні дзбанки з водою, засолодженою медом та приправленою різними соками. Відколи Татаурана став вождем племени, він заборонив хмільні напої, в яких індіяни є неабиякими знавцями, але сьогодні не треба було хмелю, бо радість хмелила сама по собі. Ареси веселилися.

Лише Татаурана сидів сумний і задуманий; та ще білоголовий Аракшо, який не промовив ні слова на раді, не піддався загальному настрою. Бо старий піяґа взагалі рідко говорив, а коли й кинув якесь слово, то це вважалося великою ласкою з його боку. Сидів нерухомо,як і морубішаба, байдужий і нечулий до всього. Тільки вже згодом поглянув раз і другий на Татаурану, легко торкнувся його ліктя і сказав:

— Буває, Татаурано, що до мене приносять зовсім вмираючу людину. Я бачу, що години її пораховані, але це не звільняє мене від обов’язку не спати ніч і другу над нею, варити зела і прикладати масті... І скільки то вже разів бувало так, що вмираючий завдяки моїм старанням поборював смерть і виходив живим з моєї оки!

Татаурана зрозумів, що хотів сказати жрець, і вдячно всміхнувся:

— Підбадьорюєш мене, мудрий старче? Дякую тобі за це. Але мене не треба підбадьорювати, бо я не відступлю від задуманого, хоч і не вірю в успіх. Знаю, що загину, але не відійду з цього світу з обтяженою совістю: ніхто мені не закине браку витривалости... Мені часто в снах з’являється дух мого батька, і я вже не знаю, чи я — син, чи сам батько...

— Коли з’являються духи — вони не віщують нічого доброго.

— Коли з’являються духи, Аракшо, ми починаємо розуміти, що наше тіло тільки тоді має вагу, коли ми приносимо його в жертву духові.

— Накажи мене відвести назад, морубішабо. Старі кості просять спочинку...

За хвилину двоє мужів шанобливо підвело старого жреця з землі, а кількоро, озброївшись пальмовими гілляками, кинулося промітати дорогу під його ногами.

— Дорогу для ніг Білого Крука, дорогу!..

Така є воля

Жаїра два перших дні пролежала в гамаку, як труп. Щойно опинившись у затишній оці серед безпеки і спокою, зрозуміла, до якої міри вона була вичерпана всім попереднім. Їй важко було голову підвести, рукою поворушити, звісити ногу, а навіть заговорити. Тож лежала нерухомо і здебільша спала. Коли ж прокидалася, неодмінно бачила над собою похилене обличчя метері, або Ірасеми, або обидвох разом. Вони чекали її пробудження з приготованою їжею, або питвом і наввипередки годили їй, як могли. Рідше появлявся батько, який уже цілком включився в життя племени й нарівні з іншими чоловіками ходив на полювання, або виконував якусь роботу. Те саме було з Арусаві й Кумаже. А двічі бачила над собою Татаурану. Стояв над нею й дивився. У нього були припухлі, цілком дитячі уста, такий самий м’який невеликий ніс, що кумедно морщився, коли Татаурана був чимсь зворушений, і тріпотливі, мов крила сполоханого дикого птаха, брови над гострими, проникливими очима. Здається, що її будив його погляд, але коли вона всміхалася на привітання, морубішаба морщив свого носа і зникав. Видавався їй таємничим і привабливим.

— Він смішний, але... гарний, — признавалася сама собі й знову всміхалася.

В оці було повно людей, і Жаїра лише згодом почала вирізняти з того голого натовпу окремі постаті: насамперед Ірасема з мелодійним голосом і добрячою усмішкою; потім велетень Асу з головою завбільшки доброго гарбуза, з ногами, мов стовпи, і з руками, подібними до оголених гілляк сандалового дерева; за ним — його жінка, як на сміх, дрібненька, кругленька Ґонґа — «Соловейко» з цілим виводком дітей різного віку; був тут і молодший брат Асу — Аканґасу, гнучкий і мускулистий, що, як казали, силою переважував навіть свого велетенського брата; жінка Аканґасу — молоденька, майже дитина, висока, довгонога Жабуру, що була зовсім подібна до того болотяного птаха, ім’я якого носила. Вона одружилася з Аканґасу, коли він повдовів, лишившись з чотирма маленькими дітьми. Але молода мачуха, що віком недалеко відбігла від дитинства, виявляла подиву гідну дбайливість про дітей свого чоловіка й ніжну любов, надзвичайно горда, що відразу стала матір’ю такого великого гурту. А втім, ніхто не робив різниці між дітьми Асу й Аканґасу, так що вони мали якби по два батьки і по дві матері, хоч діти Аканґасу не мали ні однієї рідної. Бувши голодними, одні й другі чіплялися або до Ґонґи, або до Жабуру, залежно від того, котра була ближче, а жінки не завдавали собі труду розпізнавати їх і годували та пестили всіх поспіль. Це був один з найцікавіших законів усіх індіанських племен: уважати дітей рідних братів і сестер за своїх власних. А взагалі дикуни бразилійського пралісу розуміють, як ні одна культурна нація, що діти — це майбутнє народу. І тому діти в індіянських племенах оточені всебічною увагою, ласкою й опікою. Право власности дитини на її дрібні речі шанують свято, дитини не вільно скривдити, не вільно змушувати до чогось силою, а вдарити є просто ганьбою, яка тягне за собою сувору кару й загальний осуд.

З дівчат Жаїра відрізнила Піндобу — старшу доньку Асу — дівчину з повільними рухами і мрійними очима. Піндоба ходила тихо й обережно, постійно задивлена у щось невидиме, і ніколи не сміялася. Вона мала довге волосся, яким, видно, дуже пишалася, завжди косичилася у свіжі квіти й кохалася в барвистих кольорах пташиних пер, що їх мала повний кошичок. У неї був наречений з християнським іменем Батіста, що був сином Мадіаі й подавав племені великі надії, як дуже здібний мисливець. Ареси чекали до збору врожаю, по якому мало одружитися кілька молодих пар, у тому числі й Піндоба з Батістою.

До Піндоби часто забігала Каароба, що її вважали найкращою дівчиною в племені, хоч Жаїра не могла зрозуміти, чому; голосиста і щебетлива Аґваї, та ще Марія і Тереза — рідні сестри, та багато інших. Але Жаїрі вони всі видавалися однаковими.

У племені панувала сувора дисципліна і взірцевий порядок, підтримувані залізною рукою молодого морубіщаби. Але влада його дуже різнилася від тієї, яку, наприклад, мав Маврикій у домі де Лара, чи й сама Жаїра. Татаурана не ходив з канчуком, нікого не бив і ні на кого не кричав, але всі йому корилися без найменшого застереження, навіть без нехоті, а якось охоче і дружньо.

Ранком всі виходили на океату і спільно молилися до сходу сонця. Потім снідали, а по сніданку Татаурана давав точні розпорядження, хто і що має робити. Чоловіки ділилися на групи: одні йшли полювати, другі — збирати мед від диких бджіл, ще інші — ловити рибу. Жінки під охороною кількох мужів ішли працювати в поле, слабші й старші мали пильнувати дітей в оселі, а при тому прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки, плести коші, виправляти шкіри, сушити овочі, вудити м’ясо й рибу, збирати лічничі зела та ліпити з глини посуд, який пізніше випалювалося спільно у спеціяльно зробленій подобі ганчарської печі. Роботи було багато, але вона нікого не втомлювала, ні в кого не викликала нехоті, як це було в домі де Лара, де напевно ніхто з рабів і пальцем не кивнув би, коли б не страх перед канчуком.