Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Більше олень з онсою не приятелює і не будує разом оки. Бо всі знають: ніхто не може бути певним свого життя, коли живе під однією стріхою із своїм ворогом.[17]

Мадіаі скінчив своє оповідання й під загальні вигуки одобрення вернувся на своє місце.

Тоді знову підвівся великий Асу:

— Олень утік від онси, онса втік від оленя. Але онса далі лишився онсою, а олень оленем. А Татаурана сказав так: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають». Як, отже?

Йому відповів Абаете, що означає «Почесний Чоловік»:

— Щоб онса більше не був онсою, треба зробити з ним так, як зробив тамандуа. Коли від онси лишаться самі кості, — від них нікому не буде небезпеки.

І знову спитав Асу:

— Чи ми є оленями, які лише те й уміють, що тікають від онси?

— Ні, — відповів Абаете, — ми мусимо стати такими, як тамандуа, що нікому не дарує кривди й нікого не випускає живим із своїх обіймів.

Мадіаі додав:

— Ми є іскрою, що має підпалити праліс. Вогонь жере все — він пожере і онсів, і рабство, і білих. Ми зробимо пожежу, але заллємо її кров’ю білих! Ми покотимо ріки крови і сліз, випущених з білих, і висушимо їх вогнем! Мене пече моя близна, коли думаю про білих!

Татаурана підняв берло і встав.

— Слухайте, ареси, і ви, гості! — важко падали в загальну тишу його слова. — Не забувайте, що нам ще дуже далеко до перемоги, а перемога — це навіть не половина справи. Ми йдемо назустріч небезпеці — це так. Ми хочемо підпалити праліс війною смерти проти ворога — це так. Ми приготовані всі загинути — це також так. Бо ми — це лише іскра. Вона може викликати пожежу, а може й загаснути так легко, як гасне кожна іскра, що їй не суджено стати причиною пожежі. Але запам’ятайте: навіть тоді, коли праліс загориться вогнем смертельної війни — нам буде ще дуже далеко до мети — далі, ніж до великої пожежі. Вогонь жере все — це правда. Наша ненависть — це вогонь — це також правда. Але вогонь тільки нищить і ніколи не будує. Вогонь добрий на те, щоб знищити ворога, але вогонь не годиться, щоб збудувати власну оку. А ми мусимо її збудувати! Не для своєї родини, не для своєї оселі, а для всіх наших племен: для аресів, каріжо, тінґві, ґварані, ґваянас, айморе — для всіх! І не збудувати її з пруття та пальмового листя, а з каменя! А для цього треба багато знати, багато вміти, багато працювати, а ще більше — любити. Треба нам любити тих своїх братів, яких ми досі уважали ворогами. Треба любити, бо ж ми всі — діти тієї самої землі, хоч одні з нас живуть над Іґвассу, другі — над Параною, треті над Тібажі, а ще багато інших — у горах. Треба любити і тих, які вже прийняли Христа, і тих, які ще досі поклоняються Тупанові. Треба забути, що наші предки воювали й виповідали одні одним війни смерти. Треба і нам, аресам, забути, що нас колись переслідували за тембету. Незгоди в родині — це дрібниця, але вони можуть бути і найбільшим нещастям, коли їх схотять використати чужі. Пам’ятайте, ареси: вогонь жере все, але, перш усього, загрожує найближчій оці. Пам’ятайте і те, що ворогові найлегше дається перемога тоді, коли в нападених горить оселя. Коли ж в оселі мир, а стіни з каменя — важко її здобути...

Камені — це наші окремі племена. Але ви знаєте, що камінь не буде триматися на камені, коли його не скріпити вапном і піском. Тоді він стоїть міцно. Вапно — це наша любов. Без любови не збудуємо нічого. І любов наша мусить бути дуже велика — більша від ненависти до ворога, бо ж ненависть до ворога тільки тоді має силу, коли вона виростає з любови до свого рідного. Тоді тільки вона пустить вогонь у потрібний бік, щоб не пошкодити власної оки. Пам’ятайте, ареси: ЛЮБОВ! Така любов, що кожний повинен життя свого брата цінити вище власного.

І тоді, коли ми осягнемо таку любов...

Татаурана нагло урвав і задуманими очима обвів збір. А в тих очах був великий сум і сумнів.

Замовк.

— Гаразд, — зідхнув. — Тепер гості знають, хто ми і чого хочемо. Хай говорять вони.

І з черги говорили гості: спочатку Пірауна, потім Кумаже, а на кінець бовкнув кілька слів Арусаві. Не згадавши ні слова про розправу з Жаїрою, вони оповіли кожний зокрема свою історію, перебування в рабстві, втечу, блукання по пралісах і зустріч з племенем каріжо. Всі три кінчили своє оповідання проханням: прийняти до племени.

Татаурана дав усім хвилину подумати і підняв угору берло на знак, що хоче говорити.

— Ареси, — сказав, — згідно з законом племени моя постанова є рішальною, коли рада мовчить. Питаю: хто буде ще радити?

Рада мовчала.

— Повторюю питання: хто буде радити, чи приймати нам гостей до племени?

Рада і на цей раз мовчала.

— Питаю втретє: хто буде радити?

І знову рада відповіла мовчанкою. Це була ознака, що рішення здають на вождя.

Тоді Татаурана встав і підняв берло.

— Пірауно, Кумаже й Арусаві, підійдіть до мене! — наказав.

Викликані підійшли.

— Клякайте!

[17] Ця легенда, як і дві попередні, взяті із збірника оригінальних індіанських легенд, записаних дослідником Коуто де Магальйосом. Стиль по можливості збережений.