Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Оселя прокидалася із схюдом сонця, і всі її мешканці раділи на зустріч новому дневі. Не чути нарікань на те, що ніч була коротка, що сьогодні чомусь побудили раніше, як звичайно, нема сонних, похмурих облич, зідхань, лінивости в рухах і ненависти в очах. Всі встають свіжі, бадьорі, раді, що ніч минула і стрімголов біжать до ріки, оживляючи околицю веселими вигуками. Моляться з непід- робленою побожністю, їдять із смаком, беруться до роботи охоче, ніби до розваги; по обіді солодко сплять, потім знову їдять, купаються і працюють. Перед вечором кожний може робити, що кому подобається, але не відходити далеко від оселі; тож поміж оками повно гамору, сміху й співів. А вже коли стемніє, більшість чоловіків лишається на площі біля вогнищ і веде дружню розмову, в той час, коли жінки й діти вже сплять, заколихані хиткими гамаками.

Жаїра спостерігала це все і прийшла до переконання, що тут є справжня воля. Але чомусь вона не захоплювала дівчини зовсім. Не розуміла цілі цього життя, не знаходила смаку в ньому і, коли не попадала в розпуку, то лише тому, що покищо якраз власне дуже потребувала цілковитого спокою. А спокою мала досить. Не несла на собі ніякої відповідальности, не мала потреби нічим журитися, не обов’язана була нікому годити, нікого не боялася і ні з ким не сперечалася. Мати й Ірасема подавали їй готове до гамака, дотримуючи розпорядження Татаурани, не докучали їй, пильнували, щоб в оці було тихо і взагалі ходили біля неї навшпиньках.

Жінки відразу дуже подружили між собою, інстинктовно відгадуючи глибоку підставу до своєї приязні, робили все разом, а при роботі розмовляли безугаву. І з цих розмов Жаїра довідалася дуже-дуже багато цікавого.

По трьох днях в оці сталася радісна подія: Жабуру дала життя своєму першому синові. Ірасема, Гонга й Сабія зараз же скупали новонародженого, пофарбували цілого червоною фарбою, обложили найкращими квітами й кольоровими перами та поклали біля щасливої усміхненої матері. Гордий і неменше щасливий Аканґасу сидів при вході до оки й приймав поздоровлення. Згідно із звичаєм, чи повір’ям, він, поки дружина чекала дитини, не мав права важко працювати, ані полювати, ані їсти м’яса. Тепер був подвійно вдоволений: і тим, що мав ще одного сина, і тим, що повернеться до нормального життя мужа племени.

Ціле плем’я приходило подивитися на нового члена родини, кожен щось приносив у подарунку, а діти не відступали маляти. Кожне намагалося вложити в дрібненькі, безвладні пальчики новонародженого щось із своїх «скарбів»: мушлю, пір’ячко, свищик, а навіть стріли.

— Він ще маленький, — пояснювала дітям щаслива мати. — Він не вміє брати руками.

— А коли він виросте, скоро? — питали діти.

— О, він скоро виросте, — з глибоким переконанням відповідала Жабуру. — Він буде великий і сильний, як його тато.

— І як наш тато, — додавали діти Асу, що були дуже горді з велетенської будови свого батька.

— Так, буде великий і сильний, як обидва разом... — мріяла вголос молоденька мати.

— І буде морубішабою, як Татаурана, — кінчили її мрії діти.

Жаїра лежала, слухала і раптом відчула себе страшно самотньою серед цього гурту, об’єднаного спільною веселістю. Здавалося, ще більше самотньою, ніж тоді, коли її зіпхнули із становища пестійки й похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара до становища рабині. Бо тоді вона принаймні знала всіх людей, які її оточували, знала їхні вдачі, розуміла і панів і рабів, а тут вона не розуміла нічого і нікого не знала. Там, навіть і в становищі рабині, вона могла плекати якісь мрії, могла мати якісь пляни на майбутнє, а тут усе скінчилося.

І їй нараз набридло лежання, забажалося руху, свіжого повітря й простору. А все ж лежала. Лежала і підшукувала претекст, під яким могла встати й вийти з остогидлої оки.

І тоді несподівано, мов би вгадавши її бажання, до гамака підійшов Татаурана.

— Добридень, Жаїро, — привітався, стримуючи морщенням носа нервовий трепет своїх крилатих брів.

— Добридень, морубішабо, — жартівливо відповіла дівчина й усміхнулася.

— Відпочила вже? Хочеш встати? Дуже гарний день сьогодні. Вставай!..

— О, коли суворий морубішаба лише накаже — встаю зараз же...

Татаурана стягнув свої тріпотливі брови і холодно-ображеним голосом відповів:

— Даремно ти кпиш, дівчино. Наказувати я вмію, але тобі не збираюся наказувати покищо. Хочеш — вставай, не хочеш — лежи. Твоя воля.

Жаїра стрельнула на нього лукавими очима й усміхнулася ще раз, ховаючи пустотливі іскорки в очах:

— Ну, то дай мені руку. Спробую встати...

Властиво, їй зовсім не потрібна була поміч. Навпаки, в той момент почувала такий приплив сил та енергії, що сама могла когось підняти. Але така вже жіноча вдача, що змушує мужеську силу служити, як не своїй слабості, то своїй хитрості.

Татаурана не чекав повторення прохання і не обмежився поданням руки. Перехилився вперед, підняв Жаїру, як пір’їнку, підніс високо вгору й обережно поставив на землю.

Жаїра розсміялася.

— Але ж у тебе сила, Татаурано! — вирвалося у неї захоплення.

Але Татаурана, помітивши на собі пильні погляди всіх присутніх, змішався й розгубився, як цнотлива сеньйорита.

— Ходи, підемо до ріки, — запропонував дівчині, дивлячись у землю.

— Ходімо, куди хочеш, — погодилася Жаїра. — Ось я лише виберу якийсь подарунок для малого велетня...

Кинулася до клуночка, перебираючи одну річ за другою, але нічого відповідного не могла знайти: те було непридатне, того жаль. Врешті вибрала червону оксамитну стяжку і з болем у серці пожертвувала разок найгіршого скляного намиста. З тим підійшла до Жабуру.