Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жаїра ще того не знала, і здивувалася дуже, що дівчата зараз же посхоплювалися з місць і з криками «деймака», «деймака» повибігали одна за одною з оки, не забувши, однак, захопити з собою те, що дістали.

Позапихавши речі в мішок, Жаїра міцно його зав’язала, а тоді й собі побігла за дівчатами, щоб перевірити, чи вони чогось не потягнули. Знайшла їх аж за оселею, де вони сиділи на піску, і, завзято обговорюючи подію, додирали рештки ганчір’я і ділили між собою. Блакитна сукенка, ще зовсім добра, але вже замала на Жаїру, червона спідничка і синя хустина перетворилися у вузькі стяжки, що їх дівчата зав’язували на голову, на шию, на руки і на стан. Тепер черга дійшла до жовтої блюзочки, яка вже розлазилася від старости в руках і не давалася подерти рівно.

Захоплені поділом, молоді дикунки цвіроктіли, аж луна йшла довкола, і зовсім не помітили наближення Жаїри. І лише, коли вона вже стала над ними, враз замовкли, а потім, ніби змовившись, сплеснули в долоні й пурхнули разом до ріки. Там покидали решту ганчір’я у воду і, дивлячись, як воно пливе з хвилями вниз, почали реготати й кидати навздогінці камінням.

— Ану, хто дожене?! — крикнула Каароба і шубовснула у воду.

За нею поскакали інші, лишивши Жаїру на березі. Сміх, крик і веселий гамір попливли околицею.

А Жаїрі хотілося плакати з досади, що її подарунки не знайшли належного пошанування і зазнали такої сумної долі. Вона думала, що дівчата поховають їх, мов якісь реліквії, а вони подерли й повкидали в воду. Дикунки! Дурні дикунки!

Але, що було найгірше, після того випадку всі дівчата в оселі стали від неї бокувати. Жаїрі не дуже то залежало на приязні з ними, але все ж це було образливо.

Нудьга з кожним днем докучала все більше і ставала нестерпною. Всі були чимсь зайняті, всі щось робили, або розважалися, а вона знову була відбитою від берега. В господі де Лара її відчуженість давалася менше взнаки, бо обов’язки не лишали багато часу на роздумування, ну і, крім того всього, вона таки мала становище. Все ж таки її роля була значна, і без неї не могли обійтися ні пани, ні слуги. А тут вона ніщо. Вона стояла поза обсягом життя в оселі, і воно пливло собі без неї своїм звичайним руслом.

Щоб хоч трохи розважитися, пробувала прясти, пробувала ліпити посуд, але з того нічого не виходило, а навчитися не вистачало терплячки. І Жаїра знову йшла до ріки, годинами мокла у воді, або верталася до гамака.

Та якось то вона піймала Піндобу у відокремленому куточку за оселею, де молода дикунка любовно перебирала надерті з Жаїриних речей стяжки, перекладаючи їх барвистим пір’ям.

— Що робиш, Піндобо? — спитала Жаїра.

Піндоба спочатку дуже злякалася й не могла нічого відповісти, тільки спішно поховала свої забавки до плетеного кошичка.

— Не ховай, Піндобо, — доброзичливо усміхнулася Жаїра. — Я бачила. А гарні стяжки, правда?

Піндоба скривилася, як на плач.

— Взяли й викинули... — промовила з жалем. — Навіщо викинули? Я б поховала і дивилася б...

Жаїра подобріла цілком.

— Не журися, Піндобо, я тобі дам щось гарне, — великодушно приобіцяла Жаїра. — Не думай, що я справді «деймака», тільки ж навіщо давати гарні речі, коли їх не вміють шанувати?

— Дай, дай! — з жадобою і благально попросила Піндоба. — Ти маєш так багато! Ти завжди носиш одежу, а я навіть для свята не маю нічого. Як даси мені гарну спідницю, я одягнуся, щоб мій Батіста вподобав мене ще більше.

Ницість Піндоби викликала в Жаїри почуття презирства, але одночасно і сподобалася їй. Вона побачила, що Піндоба запобігає в неї прихильности, а це лоскотало самолюбство.

Сівши побіч дикунки, Жаїра почала розмову. Говорила про це і те, а накінець, непомітно для себе самої, зійшла на спогади із свого минулого життя. Забувши нараз усі прикрі його сторони, затужила за ним і уявляла його прекрасним. А що трохи фантазії і брехні нічого не коштували, то вона почала оповідати наївній слухачці справжні байки, не жалуючи барв і красномовности. Вона будувала палаци, ткала найдивовижніші тканини, вигадувала хвилюючі випадки, зараховувала до фактів свої мрії, яким ніколи не суджено було здійснитися. А приголомшена Піндоба слухала її з розкритим ротом і тільки стогнала.

— Жаїро, — обізвалася врешті, — ти мусиш це всім розказати! Ах, які то гарні казки!

І з того дня Жаїра знайшла собі нове зайняття: вона забирала крадькома дівчат, ішла з ними кудись, де ніхто не міг перешкодити, і влаштовувала цілі вистави. Що там були вигадки Анни-Марії супроти її оповідань! Жаїра щоразу знаходила щось нове і, наслідуючи спосіб індіян, починала грати експромтом власні «п’єси». Вона вдавала високородних сеньйор і лицарів, вона походжала павою, падала на коліна, підкочувала очі під лоба, як Анна-Марія, вклонялася низько, вдаючи, що замітає пір’ям капелюха землю, наслідуючи закоханих кавалерів. Дикунки захоплювалися до оп’яніння, хоч і мало що з того всього розуміли, а Жаїра дійшла до того, що сама глибоко вірила у свої фантазії. З них виходило, що вона, тікаючи в ліс, рятувалася від одного багатого й гарного шляхтича, який марне добивався її руки і врешті постановив викрасти її силою. Але Жаїра нібито любила когось іншого, ще багатшого, ще кращого і відважнішого, а тому втекла. Лишила чудовий палац, де постійно гриміла музика, де було повно рабів, дорогих речей і всякого іншого добра, і скрилася в лісі. Тут вона чекатиме свого судженого, що приїде зі своїм військом її шукати. Коли знайде, забере її звідси і дасть ще краще, ще пишніше життя, ніж вона його мала досі.

— Ех, ви! — казала на кінець співчутливо-зневажливо. — Що ви тут бачите? От, коли б ви побували серед білих, ви б тоді зрозуміли, що таке справжнє життя...

Одурманені її оповіданнями, дівчата розходилися мовчки і потім, як неприкаяні, блукали по оселі, сумні й задумані.

І нараз усе це скінчилося.

— Жаїро, — обізвалася несміливо Ірасема, подаючи їй сніданок, — ти забагато говориш з дівчатами...

— А що, не можна? — зухвало подивилася на неї дівчина.

— Татаурана заборонив оповідати про те, що тебе бито канчуками....

Жаїру вкинуло в жар:

— А хто про це говорить?