— Гм! Бути найкращим учнем колегії, мати можливість вийти у світ, а замість того втекти в праліс. Ти ж утік, каже твоя сестра.
— Втік! — хитнув головою Татаурана. — І ти також втекла...
— Я? Я — інша річ: я була рабинею.
— А коли б не була?
— Не мала б чого тікати...
— Так?! — ворожо зиркнув Татаурана на дівчину й відсунувся від неї далеко. — Отже, коли б не рабство, то ти б лишилася в світі білих?
— Лишилася б! — запальчиво і з викликом підтвердила Жаїра. — Мене ніколи не вабило дике життя, і тепер, коли бачу його на власні очі, переконуюся зайвий раз, що воно не для мене.
— А чого б же ти хотіла?
— Хіба не розумієш? Хотіла б жити так, як живуть білі. Ти бачив їхнє життя, і я не потребую тобі про нього оповідати.
— Дійсно не потребуєш, — іронічно згодився Татаурана, — бо я його знаю глибше, ніж ти. Ти не бачила світу поза своєю Паранаґвою, а я його бачив трохи більше і ще більше довідався про нього від людей та з книжок. А тому дивуюся, що тобі так припало до вподоби життя тих покидьків, що їх змушено втікати з усіх держав Европи... О, не переч! Більшість тут саме таких, а ті, кого уважається нині порядними, волею, чи неволею мусять тримати спілку з грабіжниками та бандитами. І тобі подобається їхнє життя? Тебе вабить їхнє середовище? Не викликає в тебе обридження й образи гідности? Та ж наш дикий індіянин може бути під кожним оглядом прикладом для білих! Чим вони живуть? Грабіжництвом, поневоленням, інтригами й розпустою.
Жаїра враз відчула, як її недавня веселість зміняється гірким смутком.
— Може, — зідхнула вона. — Але все ж білі мають певну мету в житті, як кожний зокрема, так і всі вони разом. А який сенс має існування диких? Для чого вони живуть? Мене розпука огортає, коли подумаю, що до смерти доведеться блукати по пралісах, животіти в нужденній оці, ходити нагою і дбати виключно про те, щоб наситити голод. я збожеволію від такого життя! — крикнула на кінець і розплакалася.
— Жаїро, — присунувся ближче Татаурана і торкнув її за плече, — Жаїро... Я тебе розумію... І, власне, викликав тебе, щоб поговорити з тобою... Не плач, обітри сльози і послухай, що казатиму. Від того, чи ти зрозумієш, залежить все твоє життя...
Жаїра відразу затихла, зацікавлена словами Татаурани.
— Ну? — спитала, хлипнувши востаннє.
— Бачиш, дівчино, — трохи нерішуче почав Татаурана, — я не знаю, чи ти, як жінка, можеш по-справжньому розуміти мету життя... Хоч було і є багато таких жінок, що мають душу мужів, і вміють ставити перед собою великі цілі, а навіть керувати державами. Коли б і ти мала таку душу — ти б знайшла справжній сенс життя і свою мету, навіть живучи в нужденній оці, навіть голодною блукаючи в пралісах...
Жаїра здивовано дивилася на Татаурану і зневажливо кривилася: що він плете?!
А Татаурана, дивлячись у далечінь своїми пронизливими очима, над якими гостро заломилися густі, мов волохата гусінь, брови, вів далі:
— Хто зна? Може й краще для тебе, що ти опинилася тут... Невдоволення життям спонукує думати над його поліпшенням, а небезпека — шукати оборони. Терпіння сприяють розвиткові людського духа, вдоволення й ситість вбивають його. Святі, шукаючи наближення до Бога, тікали від світу, ховалися в печерах і жили в голоді. Вони умертвляли тіло, але розпалювали духа. Навіть наш старий Аракшо, поганин, і той живе окремо, живиться самими овочами і спить на твердій землі, хоч плем’я радо влаштувало б йому вигідне життя.
Жаїра нетерпеливо відмахнулася:
— Для чого ти це говориш мені?! Я не свята і не піяґа. Я — молода дівчина і хочу жити так, як живуть грішні люди — цивілізовані!
— О, Жаїро, коли ти ще схочеш, щоб так жили всі, — то для тебе буде мало твого життя! Але того мало хотіти, — до того треба змагати цілою своєю душею, коштом посвяти, терпіння, болів і навіть розчарувань. Я також змагаю до того, і це змагання стало змістом мого існування...
Татаурана захопився, і його крилаті брови тріпотіли, готові, здавалося, ось-ось зірватися й полетіти.
— Нас ще чекають важкі дні, Жаїро, — продовжував він піднесено, — бо ж війна смерти — не жарт. Чи ти знаєш, що ми покинули редут і пішли на схід з метою підняти всі племена на війну проти білих? Ми осягнемо того, що ні один наїзник не лишиться на нашій землі. Ми...
Жаїра раптом схопилася на ноги, не давши Татаурані скінчити. Ще так недавно, скоштувавши канчуків, вона готова була власними руками різати кожного рабовласника. Але тепер, коли канчуки забулися, а примітивне життя серед племени стало перед нею в усій своїй непривабливій наготі, коли її душа всією силою рвалася назад до цивілізованого світу, слова Татаурани видалися їй святотатськими.
— Що?! — крикнула вона, граючи твердими жовнами на спласлому, посірілому обличчі, і, пронизуючи свого співрозмовника ворожим поглядом, що чорними мечами вискакував з вузеньких прорізів. — Ти хочеш війни?! Ти хочеш знову обернути великі міста, плантації та майстерні в дикий праліс?! Ти хочеш, щоб знову на цих просторах не було ні одної цивілізованої людини, а блукали канібали, озброєні танґвапемами?!
— Жаїро... — Спробував її зупинити Татаурана.
— Мовчи!!! — ще голосніше крикнула дівчина. — Як бачу, дикуна до дичини й тягне! Шкода було п’ятьох років науки, коли ти й далі залишився тим, чим був! А я, слава Богу, народилася вже в цивілізованому світі й буду перша ворогом того, хто хоче цивілізацію знищити! Така ідея може прийти в голову тільки дикунові, варварові, канібалові, такому, як ти!..
Випаливши все це одним духом, Жаїра крутнулася і, обпікши на прощання Татаурану повним ненависти поглядом, кинулася бігти.
Загналася Бог-зна куди, і, важко дихаючи, впала на землю. Була схвильована й перелякана. Прийшла їй думка, що брехня перед племенем каріжо випала в якусь фатальну хвилину. Чи своєю видумкою не спровокувала вона долі на злий жарт? От тобі й «великий морубішаба», що наміряється підняти війну смерти проти білих! Бракувало б тільки, щоб Татаурана її посватав — і все сповниться точно... А воно зовсім правдоподібне: чи ж не подарував їй квітів і свого серця при першій же зустрічі? Ха-ха-ха!.. От і буде з неї «шляхетна сеньйора донна Жануарія Татаурана»! Ха-ха-ха! Це справді трагікомічно!