Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ніхто. Знаю лише я і Татаурана...

— Ну, і я про це не говорю, — з полегшею сказала Жаїра.

Ірасема не відповіла нічого і зараз же відійшла. Але настрій був попсований, і Жаїра вже не шукала своїх постійних слухачок для чергової «вистави». Лягла в гамак і не вставала аж до полудня.

«Господи, яка ж нудьга! — думала, справді нудьгуючи сьогодні ще більше, ніж коли. — Хоч би захворіти, чи що. Та я й так, здається, захворію з того всього. Не витримаю, не витримаю!»

День був святковий, то ж ніхто до праці не йшов, і в оселі було повно. Напевне і в річці повно, і біля оселі. Не лишалося нічого, тільки лежати в гамаку і сохнути з туги.

Але по обіді несподівано підійшов до неї Татаурана. Був суворий.

— Жаїро, — сказав сухо і неприязно, — хочу з тобою говорити. Може, встанеш і вийдеш зі мною?

Хоч був набусморений і неприязний, втішив Жаїру своїм проханням.

— Ов! — пожартувала і прижмурила очі, ховаючи пустотливі іскорки. — Великий морубішаба щось дуже гнівний, і я його боюся...

— Вийдеш, чи ні? — роздратовано повторив питання Татаурана і нахмурився ще більше.

— А коли ні? — з викликом піднесла голову дівчина, ображена його тоном.

— То я говоритиму тут при всіх, але для тебе буде гірше...

Говорив шепотом, але так грізно й владно, що Жаїра покірно встала. Вже відчувала, що розмова буде поважна, і це її схвилювало. Помітила, що мати й Ірасема дуже уважно за нею слідкують, а це навело на догадку, що Татаурана збирається її сватати. Але таким тоном?! Що він собі, врешті, думає?! Що зробить їй ласку, бо є жалюгідним морубішабою маленького дикунського племени?! І то так владно, так наказуючої

«Чекай же ти! — злобно думала Жаїра, ідучи за ним крок-у-крок. — Я тобі дам сватання! Я тобі покажу таке сватання, що тобі відхочеться на все життя! Ти ще побачиш, з ким маєш справу!..»

Поволі вийшли на те саме місце, де розмовляли перший раз.

— Сідай, Жаїро! — знову наказуючим тоном обізвався Татаурана і сів сам.

А Жаїра, хоч як їй хотілося не послухатися, не могла того зробити, і сіла також. Що за дивна зміна сталася з тією людиною?! Ті самі припухлі дитячі уста, ті самі сполохані, як крила дикого птаха, брови, той самий м’який ніс, але вираз обличчя — мов камінь, і голос має твердість криці.

І це би так він мав її сватати: наказом?! Ну, ні! Ой, ні!

— Сідаю, грізний морубішабо, — легокважно посміхнулася дівчина. — Наказ є наказом. І що далі?

— Слухай, Жаїро, — почав Татаурана, не звертаючи найменшої уваги на її посмішку, — я тобі суворо забороняю плести дівчатам усякі нісенітниці про твоє минуле і про життя серед білих. Розумієш?

Жаїра з дива й несподіванки остовпіла зовсім. Язик кудись утік, а очі, вліпившись у Татаурану. безсилі були відірватися.

— Я при кожній нагоді тільки те й роблю, що доказую людям марність усяких ганчірок і брязкалець, що при їхній допомозі білі купують нашу совість і наші душі, а ти руйнуєш усю мою роботу! — продовжував далі Татаурана. — Дівчата починають дуріти за барвистими сукнями, за блискучими намистами, за якимись скляними палацами, втратили цікавість до всього іншого, покинули всяку роботу і ходять, як тіні. Ти знаєш, до чого це веде? Адже вони — майбутні матері! Гляди, Жаїро! Вважаю на твій молодий вік і на твою глупоту, а тому покищо дарую. Але щоб це мені було останній раз! Я наказів не повторяю двічі, запам’ятай!

Жаїра вже отямилася з дива й несподіванки, але натомість попала у владу злости.

— Ти... Ти... — зашипіла вона, намагаючись підібрати якнайдошкульніші слова. — Чим був, тим і є... Видно, що наука в школах...

— Жаїро!!! — гримнув він і блиснув таким демонічним поглядом, що дівчина відразу замовкла. — Мені зовсім не цікаво знати, що там тобі видно! Говорю з тобою, як вождь племени, до якого належиш, і наказую дотримуватися наказу.

— А коли я не послухаю? — зухвало піднесла голову Жаїра.

— То зараз же скличу раду племени з участю жінок і дівчат і змушу тебе оповісти правду, про яку я досі забороняв згадувати! Досі ніхто в племені не знає справжньої причини вашої втечі, але ти її розкажеш сама!

— Ха! А я мовчатиму, як камінь, і що мені зробиш?

— Що зроблю? Накажу тебе роздягнути догола, щоб усі могли порахувати рубці від ударів нагайкою на конюшні! Правду розповість твоя мати, чи батько. Потім накажу зібрати все твоє ганчір’я і спалити, а всякі там скельця і решту непотребу — викинути в річку. Може, тоді зрозумієш, що не лише раб, а й вільна людина мусить шанувати владу!

Жаїра зблідла, аж посіріла, і її зухвалість заламалася.