Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли жреця посадили, Татаурана сів побіч нього й підняв угору берло на знак, що рада відкрита. В цілковитій тиші й серед загальної уваги пролунав чітко його дзвінкий, навіть трохи різкий голос:

— Ареси! Сьогодні ми зібралися на нараду, щоб прийняти до племени нових людей. Маємо вислухати їх і вирішити, чи вони можуть пристати до нас, чи ні. Але наші гості також мусять знати, хто ми і чого хочемо. Хто з вас розкаже гостям про аресів? Хто має охоту тепер радити?

— Я! — підвівся той самий Мадіаі, який мав близну, що оголювала йому пів черепа.

— Ти, Мадіаі? Гаразд, даю тобі право говорити, — і Татаурана махнув берлом.

Мадіаі вийшов на середину радного кола, почекав хвилину, поки всі вмостилися зручніше, і почав:

— Зараз буду говорити я, Мадіаі. Слухайте, гості, і ви, ареси. Гості мусять знати те, чого вони досі не знали. Ареси мусять слухати те, що знають, щоб не забували. Щоб ніколи не забували!

Наше плем’я в часи мого батька і в часи батька нашого морубішаби було дуже велике і сильне. Воно займало гори, ліси й долини далеко на захід сонця звідси між двома ріками: Іваї та Пікірі. У нас були мудрі й відважні морубішаби, яких усі слухали й робили так, як вони казали. Ми мали гарно оброблені поля, полювали звірину, ловили рибу, збирали мед від диких бджіл, і наші родини ніколи не знали голоду. Так оповідав мій батько і батько мого батька, так оповідає й наймудріший серед нас Аракшо, який прожив уже багато-багато років.

І були б ми жили на своїх дідичних землях досі, коли б злі духи не рознесли поміж сусідськими племенами брехливої вістки, що ми, ареси, — ботокуди. А це тому, що всі наші предки носили тембету[14], таку саму тембету, яку носили й ботокуди. І за це всі сусідні племена змовилися, проголосивши нам війну смерти.

Ареси могли воювати з одним племенем, могли воювати з двома, але не могли дати собі ради з усіми племенами. На нас нападали з півночі і з півдня, нас скубли із сходу й заходу, нам палили наші оселі, нам витолочували наші поля, нас переслідували на полюванні. І все за тембету.

Тепер скажіть, брати-ареси, і ви, гості, чи маленька тембета в підборідді ареса могла пошкодити комусь із чужого племени?

— Ні! — хором відповіли присутні.

— Чи то справедливо було виповідати за неї війну смерти?

— Ні-і-і! — одностайно покотилося над радною площею.

— І я скажу: «Ні»! І всі так скажуть, — продовжував Мадіаі. — Недобре зробили інші племена, і за це покарав їх Тупан*, бо прийшли білі люди, які били й полювали однаково, як за тими, що носили тембету, так і за тими, що її не мали. Під натиском інших племен ареси залишили свої землі й стали тремембе, але і ті, що виповіли нам війну смерти, пішли нашими слідами. Пішли геть, бо, розбивши аресів, розбили й свою силу. У спілці з аресами вони могли ставити чоло чужинцям, розділені — ні. Де вони всі, колишні наші вороги? їх нема вже, їх з’їла сила білих, а решту проковтнув праліс...

І що зробила горстка аресів на чолі із своїм вождем? — тут Мадіаі боязко озирнувся і сквапно перехрестився. — Не називаю його по імені, щоб не тривожити духа померлого і не накликати нещастя, але ви всі знаєте, як він називався... То що зробили ареси на чолі із своїм вождем? Вони пристали до місійної оселі святого Антонія. Пристали, бо, як казали нам отці з оселі, ніхто нас не зачепить, коли ми будемо жити мирно і приймемо Білого Бога. І ми послухали. Білий Бог сильний і добрий. Він справедливий і любить усіх. Але білі люди не шанують ні Його, ні нашого Тупана, ні законів, ні дружби, ні миру — нічого. Інші племена виповіли нам війну смерти за тембету. Але за що завзялися на нас білі? Вони прийшли на наші землі і почали нас нищити, не виповівши нам ніякої війни — просто так. Вони нищили і тих, які жили вільно, і тих, що пристали до місійних осель.

Напали вони і на нашу оселю. Перший раз ніби за те, що в нас скрився батько теперішнього морубішаби, — оповідач вдруге спішно перехрестився і знову боязко зирнув у нічну темряву, — якого не хочу називати по імені... Багато тоді полягло, багато потрапило в полон, багато порозбігалося в ліси, а решта лишилася, щоб відбудувати наново оселю. І я лишився також. Дивіться, — показав на свою страшну близну, підставляючи її під відблиски багаття: — ніхто не може сказати, що я не пам’ятаю того нападу. Я його пам’ятатиму до смерти. Але я лишився. А малого Татаурану принесли згодом також...

Мадіаі замовк на хвилину, сумно схиливши голову, потім потер свою близну і продовжував:

— Не забувайте ніколи, ареси, що добрий падре Мансілья і добрий падре Масета йшли вслід за бранцями. Вони йшли довго, довго і далеко — до найбільших білих морубішаб і скаржилися на тих, які напали на нас. Вони домагалися повернення всіх бранців до оселі. Але що їм казали? Посилали від одного морубішаби до другого, від одного до другого, і все далі й далі. І що потім? Тільки десять і ще два з наших братів віддали білі, а решта пропали...

А що було потім?..

Перший раз білі напали ніби за те, що у нас укрився батько теперішнього морубішаби. Але чого нападали ще раз і ще раз, поки не перетворили нашої оселі у велике попелище. Від вогню, що там горів, міг зайнятися праліс, але вогонь був згашений кров’ю наших братів і сльозами малих дітей; від крови і сліз, що там пролилися, могли постати ріки, але їх висушив вогонь. Тепер там нема ні вогню, ні рік — нема нічого. Там тепер пустка. Там нема кому плакати над порозкиданими костями, бо всі, хто лишився живим, вже не вернуться на попелище: одні пішли в неволю, інші послухали отців і пішли далі будувати нові оселі, тікаючи від білих, а ми, навпаки, пішли білим назустріч. Бо так сказав наш морубішаба: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають. Небезпека зникне тоді, коли її знищити». І ми йдемо її шукати. Ми йдемо, щоб зустріти її і зробити з нею те, що вона робить з нашими оселями. Нас мало. Але іскра також мала, а часто буває причиною, від якої загоряється праліс. Ми, ареси, є іскрою!

Я скінчив. Хай радять інші...

Мадіаі вклонився на всі боки, зокрема Татаурані й жрецеві, і пішов на своє місце.

Хвилину панувала мовчанка. Сиділи тихо ареси, сидів нерухомо старий Аракшо, який із своєю сивиною і білою тунікою справді нагадував білого крука, мовчав і Татаурана, дивлячись задумано в багаття.

Нарешті поворушився і оглянув присутніх.

— Мадіаі скінчив, — сказав. — Хто ще хоче радити?

— Я! — обізвався похмурий велет, дуже подібний до Арусаві.

— Ти, Асу? Гаразд, даю тобі право говорити, — махнув знову берлом вождь. — Слухайте Асу, ареси, і ви гості. Асу рідко забирає голос на нарадах. Почуємо, що він сьогодні скаже.

Асу вийшов на середину кола й задумався.

— Зараз буду говорити я, Асу, — почав по хвилині. — Але ви знаєте, що в мене сила в руках і ногах, а не в устах. Я хочу говорити про нашого морубішабу...

Татаурана був зовсім малим, коли його підібрали в лісі й принесли до оселі. Білий Бог любив його і тому відібрав йому силу, коли його разом з іншими гнали в неволю. Малий Татаурана впав і не міг іти. А білі сказали: «Навіщо він нам? Киньмо його. Він має тонкі ноги, і з нього ніколи не буде сильного раба».

[14] Тембета — кружечок, що його носять для прикраси в підборідді.