— Вона тепер знову там живе. Мама забрала мене в Перт, коли мені було п’ять років, — хотіла почати все спочатку. Вона повернулася до Партаґеза, лише коли я вступила в Жіночу службу військово-повітряних сил 1944 року. Потім вона, здається, оселилася там з тіткою Ґвен, у Бермондсі, в дідусевому будинку. Я після війни залишилася в Перті.
— А твій чоловік?
Люсі весело усміхнулася.
— Генрі! Закоханий в авіацію… Він чудова людина. Ми одружилися минулого року. Мені так пощастило. — Вона поглянула на воду вдалині й сказала: — Я часто думала про вас обох, роками. Дивувалася вам. Але аж тоді, — Люсі-Ґрейс завагалася, — ну, тоді, коли в мене з’явився Кристофер, я насправді зрозуміла, чому ви двоє зробили так. І чому мама не могла вам цього пробачити. Я б убила за своє дитя. Без сумніву. — Вона розгладила спідницю. — Я дещо пам’ятаю. Принаймні я так думаю — наче уривки зі сну: маяк, звичайно, вежа; і щось схоже на балкон навколо неї — як це називається?
— Галерея.
— Я пам’ятаю себе у вас на плечах. І гру на піаніно з Ізабель. Щось про птахів на дереві і як кажу вам «до побачення». Потім усе наче перемішане, і я багато чого не можу згадати. Лише нове життя в Перті і школу. Та понад усе я пам’ятаю вітер, і хвилі, й океан: цього в мене не забереш. Мама не любить воду. Ніколи не плаває. — Вона поглянула на дитину. — Я не могла приїхати швидше. Я повинна була почекати, щоб мама… ну, дала своє благословення, думаю.
Дивлячись на неї, Том уловлював її дитячі риси. Але було важко поєднати жінку і ту дівчинку. Важко також спочатку відшукати молодшого чоловіка в собі, котрий так глибоко її любив. Однак він усе ще був десь там і на мить пригадав її чіткий, як дзвін, голос, який пищав: «Татку! Підіймай мене, татку!»
— Вона дещо залишила тобі, — мовив Том і підійшов до скриньки з камфорняка. Занурившись, дістав конверт і простягнув його Люсі-Ґрейс, яка хвильку потримала його, перш ніж відкрити.
Моя люба Люсі!
Минуло багато часу. Так багато часу. Я обіцяла, що триматимусь далеко від тебе, і я додержала слова, як би важко мені не було.
Я вже пішла, тому ти маєш цього листа. І це приносить мені радість, бо означає, що ти приїхала знайти нас. Я ніколи не втрачала надію, що ти приїдеш.
У скрині з цим листом є деякі з найперших твоїх речей: твоє плаття з хрестин, твоя жовта ковдра, деякі малюнки, які ти намалювала малям. І є речі, котрі я зробила для тебе за ті роки, — білизна і таке інше. Я зберегла їх для тебе — речі з тієї втраченої частини твого життя. На випадок, якщо ти прийдеш його шукати.
Ти тепер доросла жінка. Надіюся, життя було добрим до тебе. Сподіваюся, ти можеш пробачити мені те, що я тебе залишила. І те, що відпустила тебе.
Знай, що ти завжди була улюбленою.
З усією моєю любов’ю.
Елегантно вишиті носові хусточки, в’язані черевички, атласний капелюшок — вони були охайно складені в скриньку з камфорняка, яка приховувала речі з дитинства Ізабель. Том до цієї пори не знав, що Ізабель їх зберігала. Скалки часу. Уламки життя. Нарешті Люсі-Ґрейс розгорнула сувій, перев’язаний атласною стрічкою. Мапа Януса, прикрашена Ізабель так давно: пляж Утрачених Надій, бухта Спокою. Чорнило все ще яскраве. Том відчув гострий біль, пригадавши день, коли вона презентувала йому мапу, і власний страх через порушення правил. І на нього раптом знову хлинуло відчуття кохання і втрати Ізабель.
Коли Люсі-Ґрейс читала мапу, щокою скотилася сльоза, і Том запропонував їй свою охайно складену хустинку. Вона витерла очі, думаючи про щось, і нарешті сказала:
— Я ніколи не мала можливості подякувати вам. Вам і… і мамі за мій порятунок і за таке хороше піклування про мене. Я була дуже мала… а потім стало надто пізно.
— Немає за що нам дякувати.
— Я жива лише завдяки вам двом.
Немовля почало плакати, й Люсі нахилилася, щоб узяти його.
— Тихо, тихо, лялю! Усе добре. Усе добре, кроленятко. — Вона гойдала його вгору і вниз, і плач затих. Люсі-Ґрейс повернулася до Тома. — Хочете потримати?
Він завагався.
— Я тепер трохи без досвіду.
— Ну ж бо, — мовила вона й подала маленький згорточок обережно йому в руки.
— Ну, подивимося, — сказав Том, усміхаючись. — Такий же, як була твоя мама немовлям, еге ж? Той самий носик, ті ж сині очі. — Коли немовля дивилося на нього серйозним поглядом, давно забуті відчуття нахлинули знову. — О, Ізі із задоволенням зустрілася б з тобою. — Булька зі слини заблищала на губах немовляти, і Том дивився на веселку, створену там сонячним світлом. — Ізі просто закохалася б у тебе, — мовив він надтріснутим голосом.
Люсі-Ґрейс поглянула на годинник.
— Думаю, мені краще вирушати. Я сьогодні зупинилася в Рейвенсорп. Не хочу їхати в сутінках, щоб не натрапити на кенгуру на дорозі.
— Звісно. — Том кивнув на скриньку. — Допомогти покласти речі в машину? Маю на увазі, якщо ти хочеш їх узяти. Я зрозумію, якщо ні.
— Я не хочу їх брати, — мовила вона, і на обличчі Тома з’явилося розчарування. Вона усміхнулася. — Бо в такому разі ми будемо мати привід повернутися. Мабуть, найближчим часом.