— Її день народження — вісімнадцятого лютого. Ви не знали цього, правда?
— Ні, — голос Тома був тихим.
— І коли вона народилася, пуповина була обмотана навколо її шиї двічі. І Френк… Френк співав їй, щоб вона заснула. Бачите? Є речі, які я про неї знаю, а ви ні.
— Так, — він злегка кивнув.
— Я звинувачую вас. І я звинувачую вашу дружину. Звичайно, що так. — Вона подивилася прямо на нього. — Я так боялася, що моя донька ніколи не любитиме мене.
— Діти вміють любити.
Ханна звернула погляд на човен, який бився об пристань з кожною хвилею, і нахмурилася від нової думки.
— Ніхто ніколи тут не згадує, чому Френк і Ґрейс опинилися в тому човні. Жодна душа навіть не вибачилася. Навіть мій батько не любить говорити про це. Принаймні ви вибачилися. Заплатили ціну за те, що зробили з ним. — Через деякий час вона спитала: — Де ви живете?
— В Олбані. Ральф Еддикот допоміг мені знайти роботу в порту, коли я звільнився, три місяці тому. Так я можу бути біля своєї дружини. Лікарі кажуть, що їй потрібен цілковитий спокій. На цей момент їй краще бути в лікувальному центрі, де про неї можуть відповідно подбати. — Він відкашлявся. — Напевно, не слід вас більше затримувати. Сподіваюся, життя виявиться добрим для вас і для Лю… для Ґрейс.
— Бувайте! — сказала Ханна й попрямувала назад по пристані.
Сонце, яке заходило, вмочило евкаліптове листя в золото, а тим часом Ханна піднімалася стежкою до будинку батька, щоб забрати доньку.
— Це маленьке поросятко залишилося вдома… — говорив Септимус, покручуючи пальчик ноги онуки, котра сиділа на його коліні на терасі. — О, дивись, хто тут, Люсі-Ґрейс!
— Мама! Куди ти ходила?
Ханна знову була вражена схожістю усмішки доньки з Френковою, Френкові очі, його світле волосся.
— Можливо, колись я тобі розповім, маленька, — мовила вона і легко поцілувала дівчинку. — Підемо тепер додому?
— Ми можемо повернутися до дідуся завтра?
Септимус засміявся.
— Ти можеш відвідувати дідуся в будь-який час, принцесо. Коли захочеш.
Лікар Самптон був правий: із часом маленька дівчинка поступово звикла до свого нового чи, мабуть, старого життя. Ханна, простягнувши руки, чекала, щоб її донька забралася на них. Її батько посміхався.
— Ось так, дівчинко. Ось так.
— Давай, люба, ідемо.
— Я хочу йти сама.
Ханна опустила дівчинку, і дитина дозволила, щоб її повели крізь хвіртку й уздовж дороги. Ханна ішла повільно, щоб Люсі-Ґрейс могла встигати.
— Бачиш кукабару? — запитала жінка. — Здається, наче вона посміхається, правда?
Дівчинка не звернула особливої уваги, поки птах не вибухнув сміхом, схожим на автоматну чергу, коли вони наблизились. Вона зупинилася здивована і дивилась на створіння, котре ніколи так близько не бачила. Він знову відбарабанив свій хрипкий клич.
— Він сміється. Певно, ти йому сподобалася, — мовила Ханна. — А може, збирається на дощ. Кукабари завжди сміються, коли наближається дощ. Ти можеш видати його звук? Він робить ось так. — І вона точно зімітувала голос птаха, чого навчила її мама десятиліття тому. — Ну ж бо, спробуй.
Дівчинка не впоралася зі складним звуком.
— Я буду чайкою, — мовила вона й видала абсолютно точну імітацію пташиного голосу, який знала найкраще, — пронизливий, різкий свист. — Тепер ти зроби так, — мовила Люсі-Ґрейс, і Ханна засміялася з власної невдалої спроби.
— Ти повинна мене навчити, серденько, — сказала жінка, й вони обидві пішли.
На пристані Том згадав той час, коли вперше побачив Партаґез. І востаннє. Між ними Фіцджеральд і Накі обмінювалися обвинуваченнями й зменшували Спреґґову «суміш». Адвокат упевнено довів, що обвинувачення в крадіжці дитини безпідставне і що всі пов’язані обвинувачення таким чином відпадають. Визнання Томом своєї провини в адміністративних порушеннях могло спричинити суровий вирок навіть на суді в Партаґезі, не кажучи вже про Олбані, але Ханна красномовно виступила на захист подружжя Шерборнів, закликаючи до милосердя. І тюремний режим в’язниці в Банбері, що на півдорозі до Перта, був менш жорстким, ніж у Фримантлі та Олбані.