— Пам’ятаєш той грамофон? — запитував Том. Або: — Цікаво, що сталося зі старою Мімі Мювет?
І вона слабо посміхалася. Деколи вона збиралася на силі й говорила:
— Не забувай обрізувати дерева, добре? — Або: — Розкажи мені історію, Томе. Розкажи мені історію зі щасливим кінцем.
І він гладив її щоку та шепотів:
— Одного разу була собі дівчинка, яку звали Ізабель, і вона була найенергійнішою дівчинкою на милі навкруги… — І поки розповідав історію, Том дивився на веснянки на її руці і помічав, як трохи набрякли суглоби на руках і перстень вільно ковзав шкірою поміж суглобів.
Ближче до кінця, коли вона вже не могла ковтати воду, він давав їй посмоктати куточок мокрої тканини і змащував губи ланоліном, щоб вони не тріскалися від сухості. Він гладив її волосся, тепер посріблене сивиною, заплетене у важку косу на спині. Він дивився, як піднімалися та опускалися її худі груди — з такою самою невпевненістю, яка, за його спогадами, була в Люсі, коли вона вперше прибула на Янус: кожен подих — битва і торжество.
— Шкодуєш, що мене зустрів, Томе?
— Я народився для того, щоб зустріти тебе, Із. Думаю, для цього я сюди попав, — мовив він і поцілував її в щоку.
Його губи пам’ятали той перший поцілунок десятки років тому, на вітряному пляжі надзахід сонця: смілива, безстрашна дівчина, яка керувалася тільки серцем. Він пам’ятав її любов до Люсі, миттєву й шалену, без жодних запитань — таку любов, яка за інших обставин залишилася б на все життя.
Він намагався показати Ізабель своє кохання в кожному вчинку щодня протягом тридцяти років. Але тепер не буде більше днів. Не можна буде нічого показати, і брак часу підштовхнув його.
— Із, — мовив він, вагаючись. — Чи є щось, про що ти хочеш мене запитати? Щось, що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Будь-що. Я не дуже добре вмію говорити, але обіцяю: постараюся відповісти.
Ізабель спробувала посміхнутися.
— Отже, ти думаєш, уже близько кінець, Томе.
Вона злегка кивнула головою і поплескала долонею по його руці.
Він витримав її погляд.
— Або, може, що я нарешті готова поговорити… — Її голос був млявим. — Усе добре. Тепер мені нічого не треба.
Том погладив волосся Ізабель, довго дивлячись їй в очі. Він притулився лобом до її лоба, і вони не ворушились, аж поки не змінилося її дихання, ставши більш нерівномірним.
— Я не хочу тебе залишати, — сказала вона, стискаючи його руку. — Я дуже боюся, коханий. Дуже боюся. А якщо Бог мені не пробачить?
— Бог пробачив тобі багато років тому. І тобі також час це зробити.
— Лист? — запитала вона схвильовано. — Ти подбаєш про лист?
— Так, Із. Я подбаю про нього. — І вітер струсив вікнами, як чимало років тому на Янусі.
— Я не збираюся прощатися, на випадок, якщо Господь чує і думає, що я готова піти.
Вона знову стиснула його руку. Після цього їй відібрало мову. Часом Ізабель розплющувала очі, і в них був блиск, світло, яке яскравішало, коли її дихання ставало більш поверховим і важчим, ніби їй сказали секрет і вона раптом щось зрозуміла.
Тоді, останнього вечора, якраз коли спадний місяць розлучився із зимовими хмарами, дихання Ізабель змінилося таким чином, що Том усе зрозумів, і вона пішла від нього не прощаючись.
Хоча в них була електрика, він сидів лише при слабкому світлі гасової лампи, що опромінювало її обличчя м’яким сяйвом вогника. Він був біля тіла цілу ніч, чекаючи світанку, щоб зателефонувати лікареві. Як у старі часи.
Проходячи стежкою, Том відірвав жовтий пуп’янок з одного куща троянд, які Ізабель посадила, коли вони вперше сюди переїхали. Сильний аромат пуп’янка повернув його на два десятиліття назад, до моменту, як вона на колінах на свіжовикопаній клумбі оперлася руками об землю біля молодого куща.
— У нас нарешті є свій сад троянд, Томе, — сказала Ізабель.
Це вперше він побачив її усмішку, відколи вона залишила Партаґез, і цей образ залишався чітким, наче фотографія.
У церковній залі після похорону було мале зібрання. Том залишався там настільки довго, наскільки вимагала ввічливість. Але він хотів, щоб люди справді знали, за ким вони плачуть: та Ізабель, котру він зустрів на пристані, така сповнена життя, і сміливості, і нещастя. Його Ізі. Його інша половина неба.
Через два дні після похорону Том самотньо сидів у будинку, тепер пустому й тихому. Шлейф пилу піднявся в небо, вказуючи на прибуття машини. Мабуть, повернувся один із робітників. Коли автомобіль наблизився, він знову глянув. Авто було дороге, нове, з номерними знаками Перта.