— Я знаю, люба. Знаю. Але той час минув.
— Що, ти мене пробачаєш просто ось так? Наче нічого-нічого не було?
— Що ще можна зробити? Ти моя дружина, Ізабель.
— Ти маєш на увазі, що вляпався зі мною…
— Я маю на увазі, що обіцяв провести своє життя з тобою. І я досі цього хочу. Із, я навчився на власних помилках: щоб мати якесь майбутнє, украй потрібно відмовитись від сподівань коли-небудь змінити своє минуле.
Вона відвернулася й відірвала ще жимолості зі стебла.
— Що ми робитимемо? Як ми будемо жити? Я не можу продовжувати дивитися на тебе й ображатися за те, що ти вчинив. І, крім того, соромитись за себе.
— Ні, не можеш.
— Усе зруйновано. Нічого не можна виправити.
Том поклав свою руку на долоню дружини.
— Ми виправимо настільки, наскільки зможемо. Це все, що ми здатні зробити. Ми повинні жити з цим всім так, як воно є зараз.
Ізабель пішла доріжкою в траві, залишивши Тома сидіти. Обійшовши газон, вона повернулася.
— Я не можу їхати назад у Партаґез. Я вже не його частина. — Жінка похитала головою, дивлячись на рух хмари. — Я не знаю, чому тепер належу.
Том піднявся й знову поклав долоню їй на руку.
— Ти частина мене, Із. Немає значення, де ми є.
— Це все ще правда, Томе?
Вона тримала частинку жимолості, неуважно погладжуючи листя. Том зірвав одне з кремових суцвіть.
— Раніше ми це їли, коли були дітьми. А ти?
— Їли їх?
Том надкусив вузьку трубочку квітки й висмоктав солодку краплю з нектарника.
— Ти відчуваєш його лише секунду. Але це варте того.
Він узяв іншу й приклав до губ Ізабель, щоб вона теж вкусила.
Розділ 37
Тепер у Гоуптауні не було нічого цікавого, за винятком хіба пристані, котра все ще шепотіла про дні слави, у які місто служило портом для Ґолдфілдса. Сам порт було закрито 1936-го, через кілька років після того, як Том та Ізабель сюди переїхали. Томів брат Сесил пережив свого батька лише на кілька років, і, коли він помер, грошей виявилося достатньо, щоб купити ферму за містом. Їхня власність була малою, згідно з місцевими мірками, але все ж межувала з узбережжям протягом кількох миль, а будинок стояв на гребені віддаль моря, від нього вдалечінь простягався пляж. Вони жили тихим життям. Іноді їздили в місто. Робітники допомагали по господарству.
Гоуптаун, розташований у широкій затоці приблизно за чотириста миль на схід від Партаґеза, був досить далеко для того, щоб вони не стикалися з кимось звідти. Але досить близько для батьків Ізабель, щоб подружжя могло приїжджати до них на Різдво щороку, аж до смерті. Том і Ральф час від часу писали один одному — лише вітання, короткі, прості, однак дружба не зникла. Ральфова дочка та члени її сім’ї переїхали в його маленький будиночок після смерті Гільди і добре доглядали батька, хоча тепер його здоров’я було кволим. Коли Блуї одружився з Кітті Келлі, Том та Ізабель вислали подарунок, але не відвідали весілля. Жоден із них ніколи не повертався до Партаґеза.
І найкраща частина двадцяти років протекла наче тиха сільська річка, поглиблюючи свій шлях із часом.
Пробив годинник. Майже час вирушати. Місто тепер у декількох хвилинах їзди асфальтованою дорогою. Не так, як тоді, коли вони прибули вперше. Том зав’язував краватку, і на нього зиркнув незнайомець із сивим волоссям; лише кліпнувши, він упізнав у дзеркалі себе. Тепер костюм висів на ньому вільно, між коміром та шиєю був простір.
У вікні піднімалися хвилі і, жертвуючи собою, перетворювалися на білу піну далеко від моря. Дивлячись на океан, важко повірити, що час минає. Єдиний звук — шум серпневих штормів.
Поклавши лист до скриньки з камфорного дерева, Том благоговійно закрив кришку. Досить скоро вміст утратить значення, як утрачена мова траншей, також ув’язнена в часі. Роки вибілюють значення речей, поки не залишається біле, ніби кістка, минуле, позбавлене почуття й змісту.
Рак закінчував свою роботу місяцями, відбираючи в неї дні, і нічого не залишилося, тільки очікування. Він тижнями тримав її за руку, сидячи біля ліжка.