Машина наблизилася до будинку, і Том підійшов до парадних дверей. Вийшла жінка і, скориставшись моментом, пригладила світле волосся, зібране у вузол на потилиці. Вона роздивилася навколо, тоді пішла повільно до веранди, де тепер чекав Том.
— Доброго дня! — мовив він. — Ви заблукали?
— Сподіваюся, що ні, — відповіла жінка.
— Я можу вам допомогти?
— Я шукаю дім Шерборнів.
— Ви його знайшли. Я Том Шерборн. — Він чекав пояснення.
— Тоді я не заблукала. — Вона невпевнено посміхнулася.
— Вибачте, — сказав Том. — Це був довгий тиждень. Я щось забув? Зустріч?
— Ні, я не домовлялася про зустріч, але це з вами я прийшла зустрітися. І з… — вона завагалася, — пані Шерборн. Я чула, що вона дуже хвора. — Том був спантеличений, коли жінка сказала: — Мене звати Люсі-Ґрейс Разерфорд, колишня Ронфельдт… — Вона знову посміхнулася. — Я Люсі.
Він дивився з недовірою.
— Лулу? Маленька Лулу, — мовив Том майже сам собі. Він не ворушився.
Жінка зашарілася.
— Я не знаю, як мені вас кликати. Чи… пані Шерборн. — Раптом думка промайнула на її обличчі й жінка запитала: — Сподіваюсь, вона не проти. Я сподіваюсь, що не нав’язуюся.
— Вона завжди мала надію, що ти прийдеш.
— Зачекайте. Я щось привезла, щоб показати вам, — мовила Люсі-Ґрейс і направилася назад до машини. Вона дотяглася до переднього сидіння й повернулася, несучи дитячий кошик, її обличчя виражало одночасно ніжність і гордість.
— Це Кристофер, мій маленький хлопчик. Йому три місяці.
Том побачив, як з ковдрочки визирало дитя, котре настільки точно нагадувало Люсі, коли вона була немовлям, що його пройняв дрож.
— Ізі із задоволенням би зустрілася з ним. Це для неї багато б значило, що ти приїхала.
— Ой. Пробачте… Коли?.. — голос жінки затих.
— Тиждень тому. Її похорон був у понеділок.
— Я не знала. Якщо ви хочете, то я поїду…
Він досить довго дивився на немовля, а коли зрештою підвів голову, на його губах грала задумлива посмішка.
— Заходь!
Том приніс тацю з чайником і чашками, тим часом Люсі-Ґрейс сиділа, дивлячись на океан, а немовля було біля неї в кошику.
— З чого нам почати? — запитала вона.
— Може, просто трохи посидимо мовчки? — відповів Том. — Ніяк не звикну до всього. — Він зітхнув. — Маленька Люсі. Після всіх цих років.
Вони тихо сиділи, п’ючи чай, слухаючи вітер, його завивання з океану. Іноді вітер відганяв хмару досить надовго, щоб дозволити сонячному променю пройти крізь скло на килим. Люсі вдихала аромати дому: стара деревина, дим від вогню й запах поліролю. Вона не наважувалася дивитися прямо на Тома, але озиралася кімнатою. Ікона святого Михаїла; ваза із жовтими трояндами. Весільна світлина Тома та Ізабель, які сяяли молодістю й сподіваннями. На полицях стояли книги про мореплавство, і маяк, і музику, деякі, наприклад «Зірковий атлас Брауна», настільки великі, що лежали рівно. У кутку було піаніно з нотними аркушами, складеними на ньому.
— Звідки ти почула? — нарешті запитав Том. — Про Ізабель?
— Мама сказала мені. Коли ви написали Ральфу Еддикоту, щоб повідомити, що вона хвора, він поїхав зустрітися з моєю матусею.
— У Партаґез?