Тепер, коли сонце розчинялось у воді, Том відчував, як глибоко в його життя ввійшов Янус. Місяцями після того, як він залишив острів, його ноги все ще були готові підніматися сотнею сходів догори, щоб засвітити маяк.
Замість того він сидів на краю пристані, дивлячись на останні кілька чайок над брижами.
Він роздумував про світ, котрий продовжувався без нього і розгортав свої історії, не зважаючи на те, чи побачить він це, чи ні. Люсі, мабуть, уже вклали в ліжко. Він уявляв її обличчя, яке уві сні було таким беззахисним. Цікаво, який вона має вигляд тепер і чи сниться їй час на Янусі, чи вона сумувала за своїм маяком. Він також думав про Ізабель, яка на своєму маленькому залізному ліжку в лікарні ридала за донькою та колишнім життям.
Час поверне її назад. Він їй обіцяв. Він обіцяв собі. Вона подолає це.
Поїзд в Олбані відправлявся через годину. Том почекає темряви, щоб пройтися містом назад до станції.
У саду лікарні в Олбані кілька тижнів після того Том сидів з одного боку кованої лавки, а Ізабель — з іншого. Рожеві майори вже були не найкращі, обірвані та з коричневим відтінком. Равлики взялися за листя айстр, і пелюстки квітів купками відносив південний вітер.
— Принаймні ти починаєш видужувати, Томе. Ти був настільки страшним, коли я вперше побачила тебе знову. Нормально справляєшся? — голос Ізабель був стурбованим, хоча й віддаленим.
— Не хвилюйся про мене. Тепер ми повинні зосередитись на тобі. — Він дивився на цвіркуна, який сів на поруччя лавки й почав сюрчати. — Кажуть, ти можеш піти звідси, коли захочеш.
Вона схилила голову й заправила пасмо волосся за вухо.
— Немає куди повертатися, ти знаєш. Неможливо змінити те, що трапилося, те, через що ми з тобою пройшли, — мовила Ізабель. Том пильно дивився на неї, але вона уникла його погляду, пробурмотівши: — А крім того, що залишилося?
— Залишилося з чого?
— З усього. Що залишилося з нашого життя?
— На маяк ми не повернемося, якщо ти про це.
Ізабель різко зітхнула.
— Це не те, що я маю на увазі.
Притягнувши до себе гілку жимолості зі старої стіни, почала розглядати її. Поки вона дрібнила листок, потім другий, маленькі шматочки нерівною мозаїкою падали на її спідницю.
— Утрата Люсі — ніби ампутація чогось. Ох, якби я могла дібрати слова, щоб пояснити це!
— Слова не мають значення. — Він простягнув до неї руку, але вона відсахнулася.
— Скажи мені, що відчуваєш те саме, — мовила Ізабель.
— Як те, що я скажу, покращить щось, Із?
Вона згорнула шматочки в акуратну купку.
— Ти навіть не розумієш, про що йдеться, так?
Він нахмурився, відчуваючи труднощі, а вона дивилася вдалину, на білу хмару, яка насувалася на сонце.
— Тебе важко зрозуміти. Деколи жити з тобою було досить самотньо.
Том завагався.
— Що ти хочеш, щоб я на це відповів, Із?
— Я хотіла, щоб ми були щасливими. Усі. Люсі захопила тебе. Якимось чином відкрила твоє серце, і дивитися на це було чудово. — Запала довга тиша, перед тим як її вираз обличчя змінився з поверненням у спогади. — Увесь той час я не знала, що ти зробив. Кожного разу, коли ти до мене доторкався, кожного разу, коли ти… я не знала, що в тебе є секрети.
— Я хотів про це поговорити, Із. Ти мені не дозволила.
Вона скочила на ноги, й шматочки листка закружляли, наближаючись до землі.
— Я хотіла зробити тобі боляче, Томе, так, як ти зробив боляче мені. Ти це розумієш? Я хотіла відплати. Хіба тобі немає що сказати на це?