— Вона брехала увесь цей час… Вона змусила мене повірити… — Ханна похитала головою, заглибившись в іншу думку.
Накі зітхнув.
— Досить дивна справа. Ізабель Ґрейсмарк була порядною, до того як відправилася на Янус. Перебування на тому острові не пішло їй на користь. Не впевнений, що комусь це йде на користь. Зрештою, Шерборн отримав це призначення тільки тому, що Тримбл Докерті наклав на себе руки.
Ханна не була впевнена, як запитати:
— На скільки вони відправляться до тюрми?
Накі поглянув на неї.
— На все життя.
— На все життя?
— Я не говорю про час у в’язниці. Ті двоє тепер ніколи не будуть вільними. Вони ніколи не втечуть від того, що трапилося.
— Я теж, сержанте.
Накі, оцінивши обстановку, вирішив скористатися шансом.
— Послухайте, Військовий хрест не отримують за боягузтво. І не отримують нашивку до нього, якщо не… ну, якщо не врятують багато тих, хто поруч, ризикуючи власним життям. Думаю, Том Шерборн — порядна людина. Щиро кажучи, хороша людина, пані Ронфельдт. І Ізабель — хороша дівчина. Три викидні, що в неї були там… ніхто їй не допоміг. Переживши подібні речі, те, що зазнали ті двоє, не залишишся таким, як раніше.
Ханна поглянула на поліцейського, не рухаючись, щоб зрозуміти, до чого він веде.
— Це жахлива ганьба — бачити такого хлопця в становищі, у якому він тепер. Не говорячи вже про його дружину.
— Що ви говорите?
— Я не кажу нічого такого, що не спаде вам на думку через кілька років. Але до того часу буде надто пізно.
Вона ледь повернула голову, наче намагаючись зрозуміти його краще.
— Я лише запитую, це справді те, чого ви хочете? Суд? В’язниця? Ви повернули собі доньку. Може, є якийсь інший шлях…
— Інший шлях?
— Спреґґ утратив інтерес, коли докази розвіяли його вигадку про вбивство. Поки це все ще справа Партаґеза, у мене є певна свобода дій. І, мабуть, можна було б переконати капітана Ґезлака закинути за нього слово Маяковій службі. Якби ви також захотіли закинути за нього слово. Попросити про помилування…
Обличчя Ханни знову почервоніло, і раптом вона скочила на ноги. Слова, які накопичувалися тижнями, роками, слова, про існування яких Ханна і не здогадувалася, зірвалися з язика:
— Мені це набридло! Мені набридло, що мене зневажають, що моє життя руйнується примхами інших людей. Ви уявлення не маєте, як це — бути в моїй ситуації, сержанте Накі! Як ви посміли прийти в мій будинок і таке мені пропонувати? Як, чорт забирай, ви посміли?!
— Я не мав на увазі…
— Дозвольте мені закінчити! З мене досить, розумієте мене? — Тепер Ханна кричала. — Ніхто не буде знову говорити мені, як прожити моє життя! Спочатку мій батько вказує, за кого я маю вийти заміж, тоді ціле чортове місто накинулося на Френка, наче натовп дикунів. Потім Ґвен намагається переконати мене віддати Ґрейс Ізабель Ґрейсмарк, і я погодилася — я фактично погодилася! Не дивіться так приголомшено: ви не знаєте всього, що тут відбувається! І стає очевидним, що ця жінка брехала мені в очі! Як ви смієте? Як ви наважилися сказати мені, навіть запропонувати поставити когось перед собою і своїми інтересами! — Вона випросталася. — Забирайтеся з мого будинку! Негайно ж! Просто йдіть! Поки я, — вона схопила річ, яка була найближче до руки, кришталеву вазу, — не кинула це у вас!
Накі надто повільно підводився на ноги, і ваза потрапила йому в плече, відлетіла рикошетом до плінтуса й розбилася на блискучі скалки.
Ханна зупинилася, не впевнена, чи вона уявляє, що зробила. Жінка витріщилася на поліцейського, чекаючи вказівки.
Він стояв зовсім нерухомо. Фіранка гойдалася вітерцем. Жирна велика набридлива муха гуділа біля сітки від мух і комарів. Остання склянка видала приглушений дзвін, коли нарешті піддалася силі тяжіння.
Після довгого мовчання Накі мовив:
— Вам полегшало?
У Ханни все ще був розтулений рот. Вона ніколи у своєму житті нікого не вдарила. Вона майже не лаялася. І вона точно ніколи нічого не заподіяла поліцейському.