Том начепив наручники, простягнувши руку до її кінчиків пальців. Вона стояла, паралізована моторошністю, і жалем, і соромом, не наважуючись ворухнутись. Раптом її страх узяв гору над нею, і вона обернулася, щоб знову вискочити на вулицю. Від погляду на жінку Томове тіло наче повернулося до життя. Думка про те, що вона знову може зникнути, перевищувала те, що він міг витерпіти. Він потягнув метал, цього разу з такою силою, що відірвав трубу від стіни, і вода ринула високо в повітря.
— Томе! — ридала Ізабель, коли він обхопив її руками. — О Томе! — Тіло жінки трусилося, хоча він міцно тримав її. — Мені треба їм розповісти. Мені треба…
— Тихо, Ізі, тихо. Усе гаразд, люба. Усе гаразд.
Сержант Накі вийшов з кабінету.
— Що, заради Христа… — Він зупинився, побачивши Ізабель в обіймах Тома, і чоловік, і жінка були мокрими від потоку з труби.
— Пане Накі, це неправда, усе неправда, — плакала Ізабель, — Френк Ронфельдт був мертвим, коли його човен викинуло на берег. Це була моя ідея залишити Люсі. Я не дозволила йому повідомити про човен. Це моя провина.
Том міцно пригортав дружину, цілуючи її голову.
— Тихо, Ізі. Просто нехай буде, як є. — Він відсторонився і, зігнувши коліна, взяв її за плечі та поглянув прямо в очі. — Усе гаразд, серденько. Не кажи більше нічого.
Накі повільно похитав головою.
Ґарстоун поспіхом одягнув мундир і погладжував волосся, щоб привести його трохи до ладу.
— Мені слід її арештувати, сер?
— Хоч раз у своєму чортовому житті прояви якесь співчуття, констебле. Берись до справи і полагодь довбану трубу, поки ми всі не потонули! — Накі обернувся до двох, хто пильно дивилися одне на одного, їхнє мовчання говорило за них. — А вам обом краще зайти до мене в кабінет.
Сором. На її подив, Ханна відчувала власне сором, а не злість, коли сержант Накі прийшов до неї з новиною про зізнання Ізабель Шерборн. Її обличчя спалахнуло при згадці про свій візит до Ізабель якраз напередодні і згоду, якої вони дійшли.
— Коли? Коли вона вам це сказала? — запитала Ханна.
— Учора.
— О котрій годині вчора?
Накі був здивований запитанням. Яка, в біса, різниця?
— Біля п’ятої години.
— Отже, це було після… — Її голос затих.
— Після чого?
Ханна почервоніла ще більше, принижена думкою про те, що Ізабель відмовилася від її жертви, й відчула огиду від того, що її обманули.
— Нічого.
— Я думав, ви хотіли б знати.
— Звичайно. Звичайно…
Жінка зосередила увагу не так на поліцейському, як на віконному склі. Його треба було помити. Цілий будинок треба було помити: вона тижнями майже його не торкалася. Ханна поринула думками у звичайні повсякденні турботи, і це утримувало її на безпечній відстані, поки вона все ж не спромоглася спитати:
— То… де вона зараз?
— Її взяли під заставу батьки.
Ханна потягнула задирку на великому пальці.
— Що з нею буде?
— Вона стане перед судом разом із чоловіком.