Сержант випростався.
— Оце так! — Він закрив теку на своєму столі й почухав підборіддя. — Думаю, краще я вийду до неї.
Накі стояв біля столу в приймальні.
— Пані Ронфельдт, не зовсім звично, що члени сім’ї жертви хочуть бачити обвинуваченого.
Ханна мовчки дивилася на сержанта, самим поглядом змушуючи його продовжувати.
— Боюся, це зовсім не звична ситуація. Попри всю повагу…
— Але ж не протиправна? Не протизаконна?
— Слухайте, мем. Навіть коли справа розглядатиметься у суді, це буде досить важко для вас. Зважте на мою думку, такі судові розгляди, як цей, добре псують нерви. Ви справді хочете скаламутити свій спокій, перш ніж почнеться суд?
— Я хочу побачити його. Я хочу подивитися в очі чоловіку, який убив мою дитину.
— Убив вашу дитину? Заспокойтеся.
— Дитина, яку я втратила, уже не повернеться, сержанте, ніколи. Ґрейс уже ніколи не буде такою ж.
— Слухайте, я не впевнений, що ви маєте на увазі, пані Ронфельдт, але в будь-якому випадку я…
— Я хоча б на це маю право, вам так не здається?
Накі зітхнув. Жінка мала жалюгідний вигляд. Вона блукала містом багато років. Можливо, це дозволить їй позбутися привидів минулого.
— Якщо ви почекаєте тут…
Том підвівся на ноги, все ще спантеличений новиною.
— Ханна Ронфельдт хоче поговорити зі мною? Для чого?
— Звичайно, ти не зобов’язаний бачити її. Я можу відправити Ханну.
— Ні… — сказав Том. — Я побачусь із нею. Дякую!
— Як собі хочеш.
Через кілька хвилин увійшла Ханна, а за нею констебль Ґарстоун, що ніс невеликий дерев’яний стілець. Він поставив його за декілька футів від ґрат.
— Я залишу двері відчиненими, пані Ронфельдт, і чекатиму ззовні. Або можу залишитися тут, якщо ви бажаєте.
— У цьому немає потреби. Я тут довго не затримаюся.
Ґарстоун набурмосився й дзенькнув ключами.
— Гаразд! Я залишу вас із ним, мем, — сказав він і пішов коридором.
Ханна мовчки роздивлялася Тома, намагаючись охопити кожен дюйм: маленький у формі гачка шрам від осколка трохи нижче лівого вуха; пальці, які, незважаючи на мозолі, були довгими та тонкими.
Він дозволив їй вивчати себе, навіть не здригнувшись, як жертва, що пропонує мисливцеві розгледіти себе з близької відстані. У той же час у його голові промайнули спогади минулого: човен, тіло, брязкальце — кожен свіжий і яскравий. А тоді й інші: як він писав першого листа пізно вночі на кухні в Ґрейсмарків, схвильовано добираючи слова; гладкість шкіри Люсі, її сміх, волосся, що нагадувало водорості, коли він тримав її у воді на пляжі Втрачених Надій. Той момент, коли він виявив, що від самого початку знав матір дитини. Том відчув, як по його спині котиться піт.
— Спасибі, що погодилися побачитися зі мною, пане Шерборн…
Якби Ханна проклинала його чи кинула в нього стільцем, Том був би менш ураженим, ніж її ввічливістю.
— Я розумію, що ви не зобов’язані.