— Так, — сказала дівчинка повільно, намагаючись зрозуміти, чи було це частиною секрету.
Коли через півгодини знімала білизну, Ханна ще кипіла гнівом. Як могла її рідна сестра зробити таке? Вона згадала вирази на обличчях покупців у крамниці пана Мушмора і відчула, що всі вони бачили те, що вона не могла. Усі, разом із Ґвен, сміялися за її спиною. Залишивши спідницю бовтатися на одній прищіпці, Ханна попрямувала в будинок й увірвалася до кімнати Ґвен.
— Як ти могла?!
— Щось трапилося? — запитала Ґвен.
— Наче ти не знаєш!
— Що, Ханно?
— Мені відомо, що ви зробили. Я знаю, куди ти водила Ґрейс.
Тепер настала черга Ханни дивуватися. На очі сестри навернулися сльози, і вона сказала:
— Бідолашна маленька дівчинка, Ханно.
— Що?
— Біднятко! Так, я водила її побачитися з Ізабель Шерборн. У парку. І я дозволила їм поговорити одна з одною. Але я зробила це для неї. Дитина зовсім заплуталася й нічого вже не розуміє. Я зробила це для неї, Ханні, для Люсі.
— Її звати Ґрейс! Її звати Ґрейс, і вона моя дочка, і я просто хочу, щоб вона була щаслива, і… — Жінка стишилася й заплакала. — Я сумую за Френком. О Боже, я так сумую за тобою, Френку! — Ханна подивилася на сестру. — А ти водиш її до дружини чоловіка, який поховав його в канаві! Як ти могла до цього додуматися? Ґрейс повинна забути про них. Обох. Я її мати!
Ґвен завагалася, а потім підійшла до сестри й ніжно її обійняла.
— Ханно, тобі відомо, наскільки ти мені дорога. Я намагалася зробити все, що могла, щоб допомогти тобі, з того самого дня. І я так старалася, коли вона повернулась додому. Але в цьому й біда. Це не її дім, правда ж? Я не можу дивитися, як вона страждає. І я не можу бачити, якого болю це завдає тобі.
Ханна ледь вдихнула між схлипуваннями.
Ґвен притулила її до себе за плече.
— Я думаю, треба повернути її. Ізабель Шерборн. Я не бачу іншого виходу. Заради дитини. І заради тебе, люба Ханні. Заради тебе.
Ханна, відступивши від сестри, упевнено сказала:
— Вона ніколи не зустрічатиметься із цією жінкою знову, поки я жива. Ніколи!
Жодна із сестер не бачила маленьке обличчя, що зазирало через щілину у дверях; маленькі вуха чули все, що відбувалося в цьому дивному, дуже дивному будинку.
Вернон Накі сидів за столом навпроти Тома.
— Я думав, що бачив всі типи людей, поки не з’явився ти. — Поліцейський знову поглянув на сторінку перед ним.
— Прибило човен, і ти сказав: «Яка гарна дитина. Залишу її собі, і ніхто ніколи не дізнається».
— Це запитання?
— Хочеш усе ускладнити?
— Ні.
— Скількох дітей втратила Ізабель?
— Трьох. Ви це знаєте.
— Але саме ти вирішив залишити дитину. Не жінка, яка втратила трьох? Усе це твоя ідея, тому що ти не хотів, щоб люди вважали, ніби ти не справжній чоловік, бо в тебе немає дітей. Ти думаєш, я цілковитий ідіот?
Том нічого не відповів, і, нахилившись до нього, Накі продовжив більш м’яким голосом: