— Я знаю, що таке втратити дитину. І я знаю, як це вплинуло на мою дружину. Якийсь час вона поводилась наче божевільна. — Він чекав, але відповіді не отримав. — Вони поставляться до неї толерантніше.
— Вони не чіпатимуть її, — сказав Том.
Накі похитав головою.
— Наступного тижня, коли Бік приїде в місто, відбудеться слухання суду. Відтоді ти стаєш проблемою Олбані. Спреґґ прийме тебе з розпростертими обіймами, і Бог знає, з чим ще. Він настроєний проти тебе, і там я нічого не зможу вдіяти, щоб зупинити його.
Том не відповів.
— Може, повідомити комусь про слухання?
— Ні. Дякую!
Накі поглянув на Шерборна. Він уже збирався йти, аж раптом ув’язнений сказав:
— Можна мені написати своїй дружині?
— Ясна річ, не можна писати дружині. Ти не маєш перетинатися з потенційними свідками. Друже, якщо вже зібрався в це грати, то грай за правилами.
Том зміряв поліцейського поглядом.
— Просто аркуш паперу й олівець. Можете прочитати, якщо захочете… Вона моя дружина.
— А я поліцейський, урешті-решт!
— Не кажіть мені, що ви ніколи не порушували правил, ніколи не заплющували очі на якогось бідолаху… Шматок паперу й олівець.
Ральф доставив лист Ізабель пополудні. Вона взяла його неохоче, її рука тремтіла.
— Я залишу тебе, а тоді прочитай. — Він торкнувся її передпліччя. — Цей чоловік потребує твоєї допомоги, Ізабель, — сказав серйозно.
— Так само, як моя маленька дівчинка, — відповіла вона зі сльозами на очах.
Коли Ральф пішов, Ізабель взяла лист до своєї спальні й утупила погляд у нього. Вона підняла його, понюхала, щоб знайти хоч якийсь слід свого чоловіка, але там не було жодного сліду людини. Вона взяла манікюрні ножиці з туалетного столика й надрізала кутик, та пальці ніби замерзли. Перед нею повстало обличчя Люсі, яка кричала, і жінка здригнулася, знаючи, що саме Том спричинив це. Вона відклала ножиці вниз і запхала лист у шухляду, закривши її повільно й беззвучно.
Наволочка мокра від сліз. У вікні висить серп місяця, настільки тьмяний, що навіть не може освітити свою стежку по небу. Ханна спостерігає за ним. У світі існує стільки всього, чим вона хотіла поділитися з дочкою, однак і дитину, і світ якимось чином вирвали з її рук.
Сонячні опіки. Спершу вона здивувалася, що згадала про щось непрохане, недоречне. Її англійська гувернантка, не знайома ні із самим поняттям засмаги, ні з тим, як ту недугу лікувати, поклала вихованку у ванну з гарячою водою, «щоб зняти жар» від опіків, котрі Ханна отримала, надто довго купаючись у бухті, коли батько був у від’їзді.
— Немає чого скаржитися, — казала жінка десятирічній Ханні. — Біль тільки на користь.
Ханна продовжувала кричати, поки нарешті не прибігла кухарка, щоб побачити, кого це ріжуть, і не витягла її з окропу.
— Ви коли-небудь у своєму житті чули таку нісенітницю! — голосила кухарка. — До опіків не прикладають гаряче. Не треба бути Флоренс Найтинґейл, щоб знати це!
Але Ханна пам’ятає, що вона не сердилась. Гувернантка справді вірила, ніби чинить правильно. Вона хотіла для Ханни кращого. Вона завдала болю, тільки щоб допомогти їй.
Раптом розлютившись на тьмяний місяць, Ханна пожбурила подушку через усю кімнату і знову й знову била кулаками по матрацу.
— Я хочу повернути свою Ґрейс, — кричала вона беззвучно, крізь сльози. — Це не моя Ґрейс!
Усе-таки її дитина померла.
Том почув брязкіт ключів.
— Доброго дня! — сказав Джеральд Фіцджеральд, якого супроводжував Гаррі Ґарстоун. — Вибачте, я запізнився. Поїзд в’їхав у стадо овець неподалік від Банбері. Це трохи затримало нас.
— Я нікуди не збирався, — знизав плечима Том.