— Є речі, які важко пояснити, — сказав Том. — Є причини, чому я зробив те, що зробив.
— Але що ж ти зробив?
— Я зробив дещо таке, що зруйнувало життя людей, і тепер настав час платити.
— Подейкують, ніби старий Поттс казав: якщо дружина не захищає свого чоловіка, отже, той, певно, багато чого наробив.
— Дякую, друже! Ти мене втішив цим.
— Томе, не здавайся без бою. Пообіцяй мені!
— Зі мною все буде гаразд.
Але, коли кроки Блуї вже відлунювали коридором, Том подумав, чи правда це. Ізабель не відповіла на його лист, і він розумів, що причини для цього могли бути найгіршими. Проте він мусив триматися того, що знав про неї, про те, якою вона колись була.
На околиці міста стояли старі будинки працівників лісопилки — скромні дерев’яні будівлі, серед яких були і покинуті розвалюхи, і досить пристойні хатинки. Їх було побудовано на невеликих клаптиках землі, неподалік насосної станції, яка забезпечувала місто водою. Ізабель знала, що в одній з них живе Ханна Ронфельдт і туди забрали її дорогоцінну Люсі. Жінка марно чекала, що Ґвен прийде знову. З відчаю вона вирішила сама пошукати Люсі. Просто щоб побачити, де вона жила, щоб знати, як вона давала собі раду. Був полудень, на широкій вулиці, по обидва боки обсадженій жакарандами, — ані душі.
Один із будинків вирізнявся своєю доглянутістю. Недавно пофарбований, зі скошеною травою і, на відміну від інших, оточений високим живоплотом, що ефективніше, ніж паркан, тримав подалі цікаві очі.
Ізабель пройшла алейкою до задніх дворів. Вона почула ритмічний скрип заліза. Її дихання пришвидшилося, бо, вдивившись крізь крихітний просвіт у листі живоплоту, побачила свою маленьку дівчинку, яка їздила доріжкою на триколісному велосипеді. На самоті вона не здавалася ні щасливою, ні сумною, просто сконцентрованою на педалях. Вона була так близько: Ізабель могла доторкнутися до неї, обняти її, втішити. Раптом жінка відчула весь абсурд того, що вона не може бути зі своєю дитиною, ніби все місто з’їхало з глузду, а вона єдина залишилася при тямі.
Ізабель обдумувала план. Поїзд із Перта проходить раз на день аж в Олбані і раз на день з Олбані в Перт. Якщо почекати і в останню мить сісти на нього, можливо, є шанс, що ніхто не помітить її? Може, зникнення дитини не виявлять негайно? У Перті було б легше загубитися. Тоді вона могла б відправитися пароплавом у Сидней. Та навіть в Англію. Нове життя. Той факт, що в неї немає жодного шилінга і ніколи в банку не було рахунку, не зупиняв жінку. Вона спостерігала за дочкою і прораховувала наступні дії.
Гаррі Ґарстоун гупав у двері Ґрейсмарків. Зазирнувши у вікно, щоб дізнатися, хто це прийшов о такій порі, Білл відчинив двері.
— Пане Ґрейсмарку, — сказав констебль і рішуче кивнув.
— Доброго вечора, Гаррі! Що привело вас сюди?
— Офіційна справа.
— Зрозуміло, — сказав Білл, готуючись до гірших новин.
— Я шукаю панну Ронфельдт.
— Ханну?
— Ні, її дочку. Ґрейс.
Коли Білл зрозумів, що мова йде про Люсі, то запитально поглянув на поліцейського.
— Вона у вас? — запитав Ґарстоун.
— Звичайно, що ні. Чому вона?..
— У Ханни Ронфельдт її немає. Дівчинка зникла.
— Ханна загубила її?
— Або її викрали. Ваша дочка вдома?
— Так.
— Точно? — перепитав поліцейський злегка розчаровано.
— Так, я впевнений.
— І була вдома весь день, так?