Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Он воно що,— здивовано покрутив головою брат.— Ну й дива, хто б на таке міг сподіватися. Та тебе, сестричко, на руках треба носити… Але тепер, виходить, твоє життя під загрозою. Підеш з нами.

— Ні, що ти, Олежику! Я маму саму не залишу. Зараз швиденько вернуся додому, чому це підозра мусить відразу впасти на мене? Там багато тих п’яниць було, на кого хоч можна подумати.

— Ти погано їх знаєш, Галю. Вони почнуть тебе допитувати, катуватимуть…

Він не доказав, бо вдалині почулися кроки.

— Нічна варта,— прошепотів старший сержант Хмельницький.— Не стріляти, відходимо в ліс. Галю, ти з нами…

— А мама?

— Ходімо, зараз немає часу,— він міцно взяв сестру за руку, й вони зникли за деревами.

Все сповила німа тиша. Наляканий місяць знову сховався за хмари.

Наступного ранку тривожно задзеленчав телефон полковника Вольфа.

Із сусідньої кімнати вибіг заспаний ад’ютант і взяв трубку.

— Капітан Отто Хемке слухає… Негайно кличу,— сказав він і, тягнучи за собою телефонний шнур, поніс трубку командирові дивізії в ліжко.

Віллі Вольф спав як убитий.

— Пане полковнику… Вас просять, пане полковнику,— обережно поторсав його за плече Отто.

— Га… що… де?..— Вольф розплющив очі, але ніяк не міг прочуматися. Голова гула, наче в ній навкулачки билися чорти.

— Із польової варти просять вас,— простяг йому трубку капітан.

Полковник розсердився:

— Що їм треба так рано?.. Нема чого робити, роздзвонилися, чорти б їх ухопили!

Він узяв трубку, недбало приклав до вуха.

— Полковник Вольф слухає… Так… Нічого, кажіть, що там у вас, мерщій… Що? Біля лісу? Довгі білі коси?.. І була з ними?.. Ви впевнені, що вона схожа на нашу перекладачку?.. Дурниця якась… Хвилинку.

Він відклав убік трубку і, спотикаючись, побіг до кабінету. Дістав в’язку ключів, тремтячими з похмілля пальцями довго не міг попасти в замкову щілину сейфа, та нарешті відчинив важкі дверцята й ухопився за голову:

— Боже мій, боже мій,— аж застогнав Вольф і знов кинувся до телефону.— Алло! Обчистили сейф…

Капітан Отто стояв ні живий ні мертвий. Полковник жбурнув йому трубку, той ледве впіймав її і поклав на апарат.

— Та що ж це таке коїться у нас під носом?! — заволав Вольф.— Що це за земля, що це за відьомські люди!.. Нічого не второпаю — Галя ж цілий вечір сиділа біля мене й не відходила ні на крок, коли ж би вона встигла відчинити сейф…

Отто знизав плечима, винувато закліпав очицями.

— Ану перевір негайно, чи вдома дівчина. Якщо немає, то тягни сюди її матір, цю сліпу відьму. Ну, мерщій!

Через півгодини Галину матір, штурхаючи межи плечі, капітан завів до полковника.

— Зізнавайся, стара, де твоя дочка! — закричав Вольф.— Ну?

Сива жінка стояла перед ним тиха й сумирна, і той її спокій допікав полковникові.

— Відповідай, свиня, де твоя дочка? — він бризкався слиною і тупотів ногами.

— Дочка моя, і то моє діло, де вона, а не ваше,— рівним голосом відповіла мати.— Краще поясніть мені, що це за звірство — хапати хвору жінку з ліжка, тягти її хтозна-куди й невідомо для чого.