Олег Хмельницький ще здалеку побачив, що горить їхня хата. Вогняні язики вже виривалися з вікон, полум’я охопило стріху.
«Таки підпалили, гади,— болісно стислося серце.— А полковник Вольф зі своєю челяддю, мабуть, устиг вислизнути з села».
Тут і там валялися трупи гітлерівців, але час од часу раптом лунали короткі черги ворожих автоматів і кулеметів. Після кожного вибуху наших гранат цих вогневих точок ставало менше.
— Таганашвілі, Олесь! — гукнув старший сержант.— Праворуч причаївся кулеметник. Обійти з тилу!
— Єсть!
Трохи згодом останній ворожий кулемет умовк.
Рота лейтенанта Капустіна взяла Соснівку.
Хата Хмельницьких горіла. Над селом слався дим.
У саду на одній із яблунь висіла мати. Під її ногами розгорявся вогонь. Поки солдати добігли, жінка вже спалахнула, як свічка.
З вогню її вихопили неживу…
Олег опустився на коліна.
— Прости мене, мамо… Не встиг…— По щоках його покотилися сльози.
Хлопці-розвідники колом обступили свого командира. Мовчали. Ніхто не втішав старшого сержанта Хмельницького. Бо не було таких слів, які притлумили б у цю хвилину його скорботу.
— Що! Що там? — влетіла в садок Галя, розштовхала солдатів, і з грудей її вирвався такий крик, від якого здригнулося б і кам’яне серце: — Мамо!..
Вона припала до замордованої матері й на якийсь час заніміла.
Догоряла хата, й від неї снопами бризкали гарячі іскри, але цієї біди мовби ніхто й не помічав, бо хіба про хату думка, коли не стало господині, яка оберігала в ній родинне вогнище…
Ще зовсім недавно ось під цією яблунею Галя й Аршавір шепотілися про своє перше кохання, а тепер не було ні Аршавіра, ні тієї святої жінки, яка своєю мовчазною згодою благословляла їхню любов.
Мовчала обгоріла яблуня.
Мовчали солдати.
Тихо плакали брат і сестра.
Догоряла хата — колиска їхнього дитинства.
— Слухай… Ти чуєш? — раптом пошепки звернувся до Сидоренка Пархоменко.
— Що?
— Ніби хтось кличе.
Вони прислухались і знов почули той самий голос.
— Допоможіть, товариші…
— Авжеж, хтось кличе на допомогу,— сказав Олесь.— Але не розберу, звідки.
— Здається, там… Гайда!
З автоматами напоготові вони побігли через город і метрів за сто побачили під деревом пораненого німецького фельдфебеля. Той з останніх сил намагався підвестися, час од часу промовляючи:
— Товариші, допоможіть…