Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пісню! — обертаючись до Галі, зажадав ювіляр.

Галя всміхнулася і чемно відмовилася:

— Даруйте, не маю до того нахилу.

— Не вірю. Всі українці співають,— сказав полковник і продовжував наполягати: — Ну, давайте! Співайте хоч «Катюшу», чорт би її вхопив!

Фельдфебель Буш, помітивши, що Вольф от-от спалахне через Галину впертість, звернувся до неї:

— Заспівайте, фройляйн, адже вас просить не хто-небудь, а сам ювіляр.

Галя вловила його легенький натяк і почала співати:

Дехто став їй підтягувати, а полковник раптом загорланив щосили, змінюючи в пісні ім’я Катюша на Галя і від того збиваючись з ритму.

Галя усміхнулась, кивнула йому, ніби її тішила Вольфова «творчість».

Коли вона вмовкла, офіцери з вигуками «браво» заплескали в долоні.

— Це незрівнянно, фройляйн, ви справжня пріма! — похвалив ювіляр і раптом заволав:

— Співати! Усім співати! Давайте «Майн лібе Марта»[4].

Офіцери ніби давно чекали такого наказу — відразу заревли, хоч вуха затикай. Той затяг повільно, той швидко, той вгору, той униз, та ще й намагалися перекричати один одного. Ревище божевільних та й годі.

У цей час Галя помітила, що фельдфебель Буш нишком вислизнув із кімнати.

— Патефон! — знов загорлав Вольф, коли домучили бідну «Марту».— Танці!

Завели патефон, усі почали танцювати парами, затупотіли, як отара овець.

Через кілька хвилин повернувся фельдфебель Буш і, не знайшовши собі пари, вхопив стілець, закружляв з ним по кімнаті.

Полковник, хитаючись, насилу звівся на ноги й запросив до танцю Галю. Вона підвелася…

Коли закінчилася платівка, майор зі штабу генерала Шведлера вирішив знову піддати жару:

— Панове офіцери! Прошу всіх випити за здоров’я полковника Віллі Вольфа та фройляйн Галі!

Усі схвально загули, охоче посунули до столу.

Галя сама взяла пляшку й, наливши полковникові по вінця, сказала:

— Російську горілку треба пити до дна. Не можна ставити на стіл недопиту склянку.

— Чому? — здивувався Вольф.

— Кажуть, що від залишеного п’яніє сатана й насилає лихо.

Полковник зареготав з такого наївного повір’я, однак вихилив склянку до дна й опустився на стілець, уже не маючи сил триматися на ногах.

Галя зиркнула на годинник на його руці. Ще одна обставина непокоїла її, і тривога зростала з кожною хвилиною. Річ у тім, що, зустрівшись тоді з Олегом та капітаном Бобровим, вона дізналася, що брат цієї ночі мас бути зі своїми хлопцями в розвідці й десь о другій ночі обіцяв заглянути додому. Галя похвалилася, що лихо їх обминуло,— ніхто не зупинився на постій у їхній хаті, й Олег тепер може несподівано наразитися на небезпеку. Треба було якось його попередити.

Годинник показував першу ночі… Що ж робити? Галя вже сиділа як на голках. Але тут якраз підвівся той-таки майор зі штабу генерала Шведлера і, намагаючись не хитатися, сказав:

— Панове офіцери, мені здається, що ми сьогодні чудово порозважалися, пора вже, як кажуть, і честь знати. Завтра нас чекають великі справи, що вимагають здоров’я, а отже, й здорового сну. Крім того, пан полковник також стомився, давайте побажаємо йому доброї ночі, подякуємо за все і розійдемося.

Офіцери сприйняли майорові слова як наказ і швидко почали розходитися.

[4] «Моя кохана Марта».