Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Полковник Вольф насилу доплентав до свого ліжка й відразу захріп, не знявши ні мундира, ні навіть чобіт. Може, надіявся на свого ад’ютанта Отто, але того скосило ще раніше.

Галя вийшла надвір, жадібно вдихнула свіже прохолодне повітря, таке приємне після полковникового застілля.

Ніч стояла темна, крута, але Галя одразу відчула, що за нею слідом хтось іде. Коли вже не стало чути п’яних голосів, до неї підійшов Буш. Нічого не пояснюючи, тицьнув у руки якийсь згорток з паперами, тільки й мовив:

— Віднеси своїм.

— А що це?

— Дуже важливі документи, карти…

— Дякую,— сказала Галя.

З голосу чулося, що він усміхається:

— У нашій роботі за таке не дякують, Галю. Головне — якомога швидше передай, це відкладати не можна.

Галя швиденько заховала згорток, чекала, може, він щось скаже, але Буш повернувся і тихо, мов тінь, щез у темряві.

Дівчина то йшла, то бігла, то раптом на хвилину пристоювала, вслухаючись у ніч, сторожко роздивлялася довкола й знову бігла. Задихалася, майже нічого не бачила під ногами, але поспішала з усіх сил туди, де чорною стіною бовванів ліс. Лишилося вже небагато.

Зовсім несподівано з-за хмар випорснув місяць, кинув їй під ноги бліде світло, однак це зовсім не потішило дівчину, навпаки, темрява була їй на руку. Вона побігла ще швидше і притишила крок тільки там, де починався свіжий вируб після тих варварів,— тут тільки й дивися, щоб не перечепитися через пень або колоду.

Хмари знов проковтнули місяць, знов загусла така ніч, хоч ліпи з неї коників, але хай — так безпечніше. Нараз Галя спіткнулася об якусь дровеняку, проте не впала, і тієї ж миті почула:

— Галю, сестричко, йди сюди.

Вона впізнала рідний голос, і серце аж затремтіло від радості. Нарешті можна було полегшено зітхнути: встигла. Тепер уже обережніше рушила поміж пеньками туди, звідки обізвався Олег, і місяць, цей пустун місяць, знов, наче навмисне, виглянув з-за хмар. Галя побачила зовсім недалечко кілька чималих колод, за кожною з них причаївся боєць.

— Сестричко,— пошепки сказав Олег.— Я знав, що ти неодмінно вийдеш нам назустріч, аби попередити.

— Але звідки ж ти дізнався, що заходити до нас небезпечно? — здивувалася Галя.

— Про це нам сказали оці недавно зрубані дерева,— невесело усміхнувся Олег.— Тоді, як ти приходила, такого ще не було, інакше ти сказала б мені, еге?

— Ох, а я так переживала, думала, ти…

— Забула, що твій брат розвідник?

— Ні, але… ох… слава богу…

— Ну годі, годі, сестричко. Що. там у селі, розказуй. Що виробляють фашисти?

— Та що… розперезалися, гади. Грабунки, арешти. Чого від них іще чекати…

— Ну, це ми знаємо… А ще що?

— Ось пакет — тут цінні документи й карти,— дістала Галя з-за пазухи згорток.

— Які документи? Які карти? — не міг второпати Олег.— Звідки?

— З кабінету командира дивізії полковника Вольфа.

— Жартуєш?

— Не до того.

Галя розповіла йому про всі останні події.