Галя на якусь мить розгубилася, не знаючи, як повестися у такій ситуації, та, пам’ятаючи його доброзичливу усмішку під час вранішнього візиту, запросила:
— Будь ласка, пане Буш.
Вони зайшли до хати.
Наступного дня увечері полковник Віллі Вольф влаштував застілля з нагоди свого ювілею — йому виповнилося п’ятдесят. Хоча гостей було й небагато, але всі при високих чинах, здебільшого штабні офіцери.
Галю також було запрошено. Ювіляр, перебуваючи в доброму гуморі, зажадав, аби дама сіла поруч із ним, а потім попросив навіть, щоб вона наповнила його склянку.
Поміж гостей крутився меткий фотограф і, вибираючи найцікавіші моменти врочистості, раз по раз клацав апаратом. Звичайно ж, у центр кадру весь час потрапляв командир дивізії Віллі Вольф, а також вродлива перекладачка «фройляйн Галя», аби наступного дня її земляки побачили на фотографіях, вивішених на майдані, з яким веселим і щасливим обличчям розважається українка в колі німецьких офіцерів.
На ювілейне застілля завітав навіть майор зі штабу генерала Шведлера. Його й попросили виголосити перший тост.
— Панове офіцери! — підняв келих майор.— Сьогодні полковнику Віллі Вольфу, якого всі ми так любимо й шануємо, виповнилося п’ятдесят років. Більше як тридцять із них він служить у доблесних військах Німеччини, примножуючи їхню честь і славу. Брав участь ще в першій світовій війні, а 1918 року Віллі Вольф, носячи тоді ще погони фельдфебеля, воював у цих краях, бував навіть у цьому селі. І ось тепер знову прийшов сюди, вже з погонами полковника, щоб ще далі розширити кордони великої Німеччини, зробити свій посильний внесок у нашу перемогу над комуністами. Пан полковник переможно пройшов зі своєю дивізією Польщу, Бельгію, Чехословаччину, Угорщину, Францію… одне слово, всю Європу, і тепер, як бачите, його дивізія вважається однією з найнадійніших в угрупованні військ генерала Шведлера «Південь». Воїни цієї дивізії, особливо офіцери й сам полковник зокрема, здобули собі заслужену славу…
За столом зааплодували.
Майор витримав паузу, потім звернувся вже безпосередньо до ювіляра:
— Пане полковнику, прийміть же велике вітання від генерала Шведлера та від мене особисто! Поздоровляємо вас із ювілеєм і бажаємо нових бойових успіхів на славу великої Німеччини. Панове офіцери! Давайте ж вип’ємо за здоров’я полковника Вольфа й побажаємо йому довгих років життя та, що найголовніше, нових перемог у цьому великому поході!
Усі з вигуками привітань схопилися на ноги, загули, схвалюючи тост майора.
Галя також усміхалася, стримуючи відразу та гнів, що закипали в серці. Вона згадувала не тільки те, що не раз чула від матері. Дещо розповів їй про цього ката й фельдфебель Буш, котрий виявився комуністом і душею відчув у Галі те, чого, на щастя, не вгадали фашисти. Вчора увечері вони мали серйозну розмову. Спершу вона подумала, що, може, це провокація, вдала, ніби не розуміє, на що натякає фельдфебель, навіть погрожувала поскаржитися на нього полковникові, та зрештою чуття таки підказувало їй: ні, це не ворог. І вона не помилилася. Буш сказав, що Галя може завжди розраховувати на його підтримку. Це додавало їй сили сидіти зараз за одним столом з оцим нелюдом, руки якого у крові не лише її батька, а й патріотів усієї Європи.
Ще кілька офіцерів виголосили тости на честь ювіляра.
Потім підвівся з келихом у руці сам Віллі Вольф:
— Панове офіцери! Дякую за всі поздоровлення й побажання. Дуже приємно було слухати. Але не менш приємно для мене й те, що я справді, як нагадав тут пан майор, уже вдруге на цій землі й саме в цьому селі також удруге. Першого разу нам не пощастило заволодіти багатою українською землею, бо народ тут темний, він не розумів благородної мети великої німецької нації. У цьому селі, наприклад, ще в ті часи були партизани. Саме в Соснівці я повісив одного з них… Ось, панове, маю слід на згадку про ту пригоду…
Галя, коли він закасав рукав, помітила в нього шрам на зап’ясті.
— Були поранені, пане полковник? — спитав один з офіцерів.
— У тому-то й річ, що ні… Ви, мабуть, будете сміятися, панове… Коли я брав того партизана у його хаті, то дружина й кількарічний син вчепилися в нього, мов реп’яхи. Ну, жінку я одним ударом порішив, а її щеня вкусило мене за руку…
Розлігся такий регіт, аж забряжчали шибки.
Полковник теж добродушно сміявся з усіма разом.
— Пане полковник,— поцікавився той самий офіцер,— від того щеняти, певно, й мокрого місця не лишилося?
— Уявіть собі, ви помиляєтеся. Ми, німці, часом буваємо сентиментальні… Але татка його я повісив у центрі села.
— Браво! Браво! — загули добряче захмелені офіцери.
— На жаль,— просторікував полковник піднесеним тоном,— тоді нам не вдалося приєднати Україну, а сьогодні, як бачите, нарешті справджуються наші благородні наміри, й Німеччина, завдяки мудрому фюрерові, простягнеться до Уралу й Кавказу…
— Хайль Гітлер! — скочивши на ноги, викинув перед собою руку майор.
За столом п’яно ревнули:
— Хайль!
Великих зусиль коштувало Галі стримувати в собі відразу, усміхатися, коли серце переповнювала ненависть до цих головорізів з червоними від горілки пиками.
— Панове! — підохочував усіх майор.— Ще раз за здоров’я нашого дорогого ювіляра.