Тремтяча рука опустилася.
«Не давай, з’їж сам,— знов озвався у мені голод.— Хтозна, може, їхній батько стріляв у тебе, може, то він поранив тебе і спровадив до концтабору. Так, з’їж сам і хай не мучить тебе сумління, адже це діти твого ворога. Не давай, сам з’їж свій хліб».
Я знов підніс до рота шматок хліба.
«Не їж,— зупинив мене інший голос— Не слухай цей голод, що схожий на звіра. Ти тільки подивися, які нещасні оті діти. Так, діти, а не вороги, дітлахи, які ще й не знають, що таке фашизм, але вже знають, що таке війна. І ще невідомо, хто їхній батько… Та й яке це має значення зараз? Ти доросла людина, ти звик до голоду, натерпівся від нього і зможеш потерпіти ще, а ці діти… Хтозна, чи витерплять вони. Поділися з ними своїм хлібом, адже ти знаєш, що в чорному кусневі часом сховане життя…»
«Не давай! — знову заволав голод.— З’їж сам, ти вже од вітру хилишся, а хтозна, коли тебе нагодують. У цьому хлібові й твоє життя…»
Я знову був підніс хліб до рота, але вуста не розімкнулися.
«Не їж, невже пекельні муки концтабору й голоду вбили в тобі людське співчуття? Не може бути…»
«З’їж!»
«Ні!»
Я розламав хліб навпіл і поклав у їхні долоньки. На землю впав малесенький шматочок, я підібрав його і хотів з’їсти сам, та, коли побачив очі старшого хлопчика, віддав йому і ту останню крихту. Віддав і поволі пішов далі.
Дощ перестав. Небо почало вияснюватися, от-от мало виглянути сонце.
…Скільки літ минуло відтоді, а й досі перед очима тих двоє обірваних, голодних діток з простягнутими рученятами, й досі я чую їхні кволі голосочки:
— Брот…
— Брот…