Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Час од часу здалеку долинали глухі постріли, й кожен з них краяв материне серце. Вона навіть не силкувалася заснути, сиділа на ліжку, щомиті ладна схопитися з місця й бігти… Куди?

А шибки світлішають, світлішають…

«Ох, відчайдушна ти в мене, донечко, не треба було йти. І так про себе ніколи не думала, а після загибелі Аршавіра й зовсім махнула рукою. Хоч у вогонь, хоч у воду… Ох, біда-біда…»

Нараз у двері тихенько постукали. Мати ще якусь мить так і сиділа непорушно, дослухаючись: може, почулося, а коли стукіт повторився, притьма скочила з ліжка й метнулася до дверей.

— Хто? — спитала тихо.

— Я, мамо, я, відчиняй,— почувся Галин голос. У матері відійшло від серця, на радощах не могла намацати клямку.

— Прийшла, слава богу,— видихнула полегшено.— А я тут місця собі не знаходжу, пішла б уже за тобою, якби могла.

Вона нарешті відсунула засув, впустила Галю до хати й обняла її, мовби хотіла переконатися, що це справді вона, її дочка.

— Вибач, мамо, що припізнилася.

— Нічого, аби вернулася… Ну, як ти, розказуй… Хоч знайшла наших?

— Знайшла. Знаєш, як вийшла з лісу, мало не наскочила на фашистський пост. Довелося знов вертатися в хащі, щоб обійти.

— Бачила брата?

— Так, вітання тобі передав. Післязавтра вночі…— почала була Галя, але, згадавши братове прохання, затнулася, так і не доказавши.

— Що вночі? — перепитала мати.— Кажи.

— Вони чекають підкріплення,— сказала зовсім не те, що спершу хотіла.

— Ну, а як він, Олег?

— Нічого, мамо, здоровий.

— Ти йому все переказала?

— Аякже, мені так дякували!

— Голодна, мабуть, там на плиті візьми.

— Ні, мамо, мене по-солдатськи нагодували. Тільки спати хочу — вмираю,— сказала вона і стала роздягатися.

Але виспатися Галі не вдалося.

Вранці, тільки-но розвиднілося, безцеремонно загрюкали в двері. Перша прокинулася мати і, знаючи, як наморилася дочка, пішла відчиняти. Ще й не взялася за клямку, як у двері знов почали гатити чимось важким, а потім закричали:

— Ауфмахен!..[3]

Мати, почувши чужу мову, завмерла.

Той грюкіт розбудив і Галю:

— Хто там такий, мамо?

— Німці, хто ж іще може бути о цій порі? — злякано відповіла мати.

— Відчини. Двері нас не врятують, все одно виламають,— сказала Галя і швидко почала зодягатися.

Мати підійшла, відсунула засув.

[3] Відчиніть! (нім.)