— Дуже, особливо народні… Про кохання…
— То ти, мабуть, закоханий? — засміялася вона.
— Так… Відтоді, як зайшов до вас…
Галя спалахнула, як макова пелюстка, і ще швидше стала перебирати свою косу.
— …Щось дивне зі мною коїться. Сам не знаю… Ніколи мені й на думку не спадало писати вірші, а тут… наче само написалося.
— Ти написав вірш? — здивувалася вона.
— Авжеж,— сором’язливо кивнув Аршавір.— Тобі присвятив.
— Невже?..
— А чого ти дивуєшся? Здається, Валерій Брюсов сказав, що у кожному вірменинові захований поет.
— Цікаво,— вона, червоніючи, трохи повагалася, потім попросила: — А ти можеш прочитати?
— Звичайно, можу. Тільки ти нічого не зрозумієш, бо вірш вірменською мовою.
— Це ще цікавіше. Прочитай, я постараюся зрозуміти.
— Справді? — зрадів Аршавір.— Ну слухай…
Дивлячись у її чисті, як гоже небо, очі, він став читати напам’ять:
На хвилю затнувся, ніби щось запитував у неї сумовитим поглядом, але Галя кивнула: читай, і він продовжував приглушено-схвильованим голосом. А коли закінчив, довго дивився у її очі, потім спитав:
— Зрозуміла?
— Здається, так…
— Що ти зрозуміла?
— Галя,— всміхнулася вона.— Ти чотири рази назвав моє ім’я. А решту слів, може, перекладеш мені?
— У тому-то й річ, що коли перекладеш, то залишаться тільки слова. А почуття…
— Все одно переклади, прошу…
— Спробую: «Я втратив спокій з учорашнього дня, ти чуєш мене, Галю? Тепер я неначе птах, котрий лишився без гнізда… Ти день і ніч у моїх думках, синьоока моя найчистіша перша любов…» Е-е-е, зовсім не так виходить,— невдоволено махнув рукою Аршавір.
— А мені здається, що дуже гарно, Аршавіре,— вона вперше назвала його на ім’я.
— Тобі справді сподобалося? — зрадів він.
— Мені відразу сподобалося, ще коли ти рідною мовою прочитав.
«Кохання всіма мовами зрозуміле»,— заледве не вирвалося в Аршавіра. Але він стримався, мовив:
— Дякую, Галю… Я… Я тобі ще присвячуватиму вірші… Багато-багато… Ти… ти… Ти варта натхнення великих поетів…
— А може, ти й станеш великим,— сказала вона.
— Не смійся. Це в мене щиро… Бо ти… Я не знаю, чому це так швидко сталося. Може, тому що війна… Може, тому що більше ніколи не буде в житті ось так гарно — садок, чарівна дівчина і… Галю,— ледь чутно мовив.— Галю, я люблю тебе…
Вона мовчки простягла руку, торкнулася його чорного кучерявого чуба. Її тонкі пальці злегенька тремтіли. Синій погляд втопився в його очах…