Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мати з дочкою були схожі. Тільки Галя мала тонкий і граційний стан, та дві тугі золотаві коси сягали пояса. Такою була колись і її ненька, але літа взяли своє. Нелегкі літа.

…Два тижні тому вона поховала невістку й онука, серце переповнювала тяжка печаль. А вчора, зустрівшись із сином, вона сховала ту печаль у собі, аби не завдати ще більшого болю Олегові. Хотіла, щоб дух його був міцний. Так, саме цього вона хотіла, хоч, може, так і не думала. Материнське серце зірке й мудре.

Аршавір вийшов на подвір’я. За хатою починався садок: яблуні, груші, сливи… Вишні вже одійшли. А груші вродили такі, як ті горнята, що сушилися на тину, перекинуті догори дном. Але нікому, здавалося, не було до них діла. Ні Олеговій матері, ні його сестрі Галі. Галя…

Аршавір пішов у садок. Хотілося побути на самоті.

Ще було зовсім рано, коли подали команду шикуватися. Солдати швидко стали в шеренгу.

— Струнко!

Командир роти Капустін стройовим кроком підійшов до командира батальйону Боброва, поруч з яким стояли начальник штабу та політрук.

— Рядовий Мкртчян! — після рапорту гукнув лейтенант Капустін.— Вийти з шеренги.

Аршавір виконав наказ.

— «За виявлену під час переправи хоробрість і мужність нагородити рядового першої роти стрілецького батальйону Мкртчяна Аршавіра Маміконовича медаллю «За відвагу» з присвоєнням йому звання молодшого сержанта, а також надати п’ять днів відпочинку.

Командир полку підполковник С. Л. Пінчук».

Капустін зачитав наказ, а капітан Бобров підійшов до Аршавіра, прикріпив йому до гімнастерки медаль, поздоровив.

— Служу Радянському Союзу! — виструнчився Аршавір і відкозиряв.

…Перший день відпочинку він провів у батальйоні. Кортіло піти до Олега додому, побачитися з Галею, але не міг знайти ніякого приводу — не прийдеш же й не скажеш отак зопалу: хочу тебе бачити.

Увечері Аршавір сидів собі самотою, снуючи в голові всілякі думки, коли це голос Хмельницького:

— Мкртчян!

— Слухаю, товаришу старший сержант! — підскочив Аршавір.

— Мати просила, щоб ти провідав її.

— Дякую, товаришу командир відділення. Обов’язково зайду.

— Доброго ранку, мамо,— заходячи в хату, привітався Аршавір.

— Доброго, синку, доброго,— відповіла, намагаючись угадати з голосу, хто це прийшов.

— Ну, як ваше здоров’я?

— А, це ти, Аршавіре? Нічого, тупаю помаленьку. Ану підійди до мене, дай побачу тебе зблизька, бо ще й не мала коли роздивитися, який ти із себе…

Аршавір підійшов. Мати обома руками торкнулася його плечей, обличчя, чуба.

— О, височенький, міцний хлопець. Еге, Олег же вчора розказував, що тебе хвалили перед усіма, звання підвищили. О, ось же вона, медаль твоя,— жінка погладила медаль на Аршавірових грудях.— Поздоровляю тебе, сину.

— Дякую, мамо.

— Ще начебто й п’ять днів спочинку дали, еге?

— Так, дали.

— Виходить, учора був вільний, а й не здогадався прийти до нас, порадувати стареньку.

— Та я…— зніяковів Аршавір — не знав, що й відповісти.