Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, я з товаришами.

— Здрастуйте, мамо,— сказав Олесь, підійшов до ліжка й, нахилившись, поцілував їй руку.

Так само привітався й Аршавір.

— Дай вам бог здоров’ячка, діти. Хай лихо обходить вас десятою дорогою. Це ж ви голодні, а я, бачте, заслабла… Галю…

Галя стояла у матері в узголів’ї і мовчки втирала сльози.

І сталося диво. Наступного дня рано-вранці Олегова мати вже була на ногах.

— Це ви, мамо, діждавши сина, відразу видужали? — здивувався Аршавір.

— Атож, хіба мені ще яких ліків треба? Аби діти були здорові, тоді й моє серце на місці. Галю! — гукнула.— Клич, дочко, гостей до столу.

Сіли снідати. На сковороді парувала смажена картопля — хлопці скучили за домашніми харчами. І хоча ніяких особливих наїдків не було, але якої ще розкоші треба солдатові? Аж захмеліли від домашнього тепла й затишку.

Галя поклала добавку в Аршавірову миску, і він, перехопивши ласкавий погляд її блакитних очей, подумав, що отак все життя прожив би на смаженій картоплі, аби тільки не було війни, аби на землі панували тиша й злагода між людьми. Не так і багато треба для щастя.

Тільки Олег, хоча й був у рідній хаті, без апетиту длубався у своїй мисці, важка задума туманіла в застиглому погляді.

— Сину, дитино моя,— присіла на лаву коло нього мати, наче усе те бачила.— Не журися так, не муч себе. Ти ще молодий… Горе велике, що тут казати, його не забудеш… Але ти помстишся, сину, за все ще заплатиш ворогові… Я теж заборгувала їм за давнє. Відкрию тобі секрет — я приберегла пістолет твого тата, сину. Може, й трапиться мені нагода…

Олесь і Аршавір здивовано дивилися на неї.

— Мамо,— попросив Аршавір,— а що у вас сталося колись, розкажіть і нам… якщо можна, звичайно.

Мати спохмурніла, зітхнула тяжко.

— Це було ще у вісімнадцятому, навесні… Олегові було два рочки, а Галинка тільки мала з’явитися на світ. Німці тоді окупували майже всю Україну, теж грабували наші села й міста, поспішали набити пельку… Вивозили худобу, хліб, ліс вирубували та відправляли в Німеччину. Хто міг боронити свою землю, йшов у партизани. Однієї ночі вбили старосту нашого села Соснівки, котрий раніше був поміщиком, багато сала залив за шкуру селянам, а тепер продався німцям і знову знущався над людьми. Ну, партизани й помстилися йому. Німці тоді пішли по хатах, забрали всіх, на кого падала хоч найменша підозра. Як на лихо, саме тієї ночі прийшов додому мій чоловік,— він лісник був. Хотів узяти дещо з одежі, харчів трохи… Аж тут заходять до нас у хату троє окупантів. Один — фельдфебель,— як зараз бачу його: гладкий, височезний, з глибоким шрамом під лівим оком,— а з ним ще двоє солдатів. Вдерлися в хату й, нічого не розпитуючи, не пояснюючи, забирають мого чоловіка, тягнуть у поліцію. Чоловік тільки й спитав: «За що?» — а той гевал його кулаком в обличчя навідліг. Я в крик, у плач: «Куди ви його забираєте, не дам, він ні в чому не винен, пустіть!»

Маленький Олег теж, ніби відчуваючи біду, прокинувся, однією ручкою вхопився мені за спідницю, другою — татові за штани, зайшовся плачем… Один із солдатів одіпхнув його, та Олег знов підбіг до батька, обняв рученятами за коліна. Цього разу вже фельдфебель хотів був одірвати його, а Олег як укусить німця за руку… Той аж підскочив од болю, а потім і малого вдарив по личкові.

«Тварюко, навіщо ж ти б’єш дитину?!» — закричала я і в нестямі кинулася на фельдфебеля, але солдат, який стояв ближче, перепинив мені дорогу. Я знов кинулась до чоловіка. «Не віддам вам його, убивці, не чіпайте!» — й обіруч вчепилася в нього.

Коли це той фельдфебель як кинеться на мене та щосили ногою… Я тільки зойкнула і впала вже непритомна.

Чоловік подумав, що я нежива й, забувши про все на світі, стиснувши кулаки, рушив на фельдфебеля. Але один із солдатів зірвав з плеча гвинтівку й ударив його прикладом по голові. Так закривавленого й поволокли вони мого чоловіка в поліцію. Там приписали йому замах на німецького офіцера й повісили на сільському майдані. Цілий тиждень не знімали з шибениці, щоб залякати всіх, хто не хотів їм скоритися.

Я тоді місяць пролежала хвора. Сусіди мене й Олега виходили. А коли стала на ноги, то нічого не бачила… Осліпла… Ще добре, що хоч Галинку доносила. Однієї ночі прийшли до нас двоє з лісу, принесли харчів, грошей… Виявляється, що то справді-таки мій чоловік порішив старосту-кровопивця, а я й не знала, не казав мені нічого ні про себе, ні про партизанів.

Навесні в дев’ятнадцятому вигнали німців з України. Уже Галя на руках у мене була… В отакі тяжкі дні довелося мені ростити діток, не доведи нікому. І тільки налагодили нове життя, як знову німці…

Оце й усе. Як бачите, борг мій давній… І за Валю й онука… ще свіжа рана… заплатять вони.

Всі мовчали, вражені. Потім Олег став розповідати матері й сестрі про фронтове життя, про те, як зовсім недавно вони вирвалися з лабетів ворога і як усіх виручив у скрутну хвилину Аршавір, виручив не вперше, бо він, цей відважний хлопчина, хоча й молодий, а на весь полк прославився своїми подвигами.

Галя слухала й час од часу приязно поглядала на Аршавіра: «Он ти який…»

А мати сказала:

— Дай боже тобі здоров’я, сину, щаслива та мати, що народила такого хлопця. Яка у вас сім’я?

— О, я багатий,— усміхнувся Аршавір.— Батько, мати, брати, сестри.

— Добре, це дуже добре, сину. Хто має стільки рідних, той не тільки багатий, а й щасливий.

Галя, сидячи поруч з матір’ю, мовчала. Якоїсь миті Аршавір перехопив її погляд, і вони довго дивилися один одному в очі, поки дівчина опустила голову. Вона соромливо прихилилася до материного плеча, а в грудях сколихнулася тепла хвиля.