Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зайшла Галя з повним відром садовини.

— Здрастуйте, товаришу молодший сержант,— сказала, всміхаючись.

— Здрастуй, Галю.

Вона поставила відро на лаву біля стіни, підійшла до Аршавіра й простягла руку.

— Вітаю.

— Спасибі,— сказав Аршавір і, червоніючи, взяв її маленьку й теплу руку в свою долоню.

Вони мовчки дивилися один на одного, й те солодке мовчання, мабуть, тривало б ще довго, аби його не порушила мати:

— Ну, чого ви стали, давайте до столу. Ти ж, Галю, із садка прийшла не з порожнім відром, то частуй козака,— сказала вона й сама сіла на лавку. Навпомацки вибрала кілька великих яблук, похвалила: — Молодець, дочко, зірвала тих, що треба. З Олегової яблуні, еге? Ось покуштуй, синку, які добрі.

Вона простягла Аршавірові туге червонощоке яблуко.

Галя з цікавістю позирала на цього чорнявого кавказця, їй трохи чудно було, що ось він, вірменин, народився в далекому, невідомому їй краю, а тепер сидить у їхній хаті, говорить з гортанним акцентом, часом неправильно вимовляючи слова, але вони чудово розуміють одне одного. І зовсім не відчувається, що цей хлопець нетутешній, ні, він свій, він товариш її брата Олега, з яким вони ділять на фронті лихо, радощі й кусень хліба.

— Справді, дуже смачне яблуко,— сказав Аршавір.— Кажете, з Олегової яблуні?

— Атож, сину, він посадив її ще хлопчиком.

— А можна мені подивитися на це дерево?

— Чого ж не можна? Галю, покажи Аршавірові.

— Ходімо,— сказала вона й, накинувши на плечі шовкову червону косинку, пішла з хати.

— Тільки ж вертайся, Аршавіре, чув? — наказала мати.— Скоро Олег прийде додому.

— Добре, мамо.

Він вийшов надвір.

Між дерев червоніла косинка.

П’янкий яблуневий дух стояв у саду.

— Ось,— сказала Галя.— Бачиш, як уродила?

— Ага. Ніби знала, що прийде Олег. Чекала…— Аршавір погладив шорсткий яблуневий стовбур.

Мовчали. Галя, схиливши голову, перебирала в руках золоту косу.

У садок прибіг Джульбарс. Весело метляючи хвостом, підійшов до Аршавіра, обійшов його двічі, потім влігся на землі між Галею й гостем, наче був коло дівчини за сторожа.

А вгорі між ними повисла обважніла гілка яблуні, ніби теж боронила Галю.

— Знаєш,— сказав він,— ти наче вийшла до мене з отієї української пісні…

— З якої? — звела вона тонкі брови.

— Ну, вона дуже відома. Навіть ми, солдати, часто її співаємо, коли йдемо строєм.— Аршавір якусь мить повагався, потім тихенько затяг:

Галя зашарілася, опустила очі, а потім спитала:

— Ти любиш наші пісні?