Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного вечора, коли він проводив Лізі до вечірньої школи, вона помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена вродлива жінка, — як видно, з буржуазії. Погляд був занадто довгий і промовистий. Лізі зрозуміла, що він значить, і гнівно випросталась. Мартін здогадався, в чому справа, і сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.

— Цього не може бути! — відповіла вона, блиснувши очима. — Значить, ти просто хворий, от що!

— Та ні, я здоровий, як ніколи. Навіть на п’ять фунтів поважчав.

— Я не про тіло кажу, а про голову. Там у тебе в мозку не гаразд. Навіть я, і то бачу.

Мартін замислено йшов поруч дівчини.

— Я не знаю, що віддала б, аби тільки в тебе це швидше пройшло, — палко вигукнула вона. — Ти не можеш бути байдужий до жінок, коли вони на тебе так дивляться. Це неприродно. Якби ти був якийсь тюхтій, то інша річ. А ти ж не такий. Я б, їй-бо, була рада, коли б яка справжня жінка розворушила тебе.

Провівши Лізі, Мартін повернувся до себе в готель.

У своєму покої він сів у крісло й сидів нерухомо, втупившись перед себе. Він не дрімав, але й ні про що не думав. У голові в нього було порожньо, і лише коли-не-коли непрохані образи, тут-таки набираючи обрисів і барв, пропливали йому перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо, наче вві сні. Проте він не спав. Раз навіть стрепенувся і глянув на годинника. Була саме восьма година. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілося. І знову він поринув у порожнечу, а перед очима знову попливли видіння. Невиразні це були видіння — у со якесь нескінченне листя та кущі, пронизані гарячим сонячним промінням.

Стук у двері пробудив його з забуття. Він не спав і одразу ж подумав, що це принесли телеграму чи листа або чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо — де він тепер? — і сказав:

— Прошу!

Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Вони тихенько причинилися, — він це чув. Далі запанувала тиша. Він забув про стук і знов задивився в одну точку, як нараз почув жіноче ридання. Було воно конвульсійне, стримане й глухе. Він ураз це завважив, коли обернувся. Мартін схопився на ноги.

— Рут! — вигукнув він розгублено й здивовано.

Лице в неї було бліде й напружене. Вона стояла на порозі, однією рукою трималася за двері, а другу притиснула до серця. Потім жалібно простягла їх до Мартіна й пішла йому назустріч. Проводячи її до крісла, він відчув, які холодні в неї пальці. Тоді присунув ще одне крісло й сів на поруччі. Від збентеження він не міг нічого сказати. Все те, що в’язало його з Рут, було давно скінчене й поховане. Він відчував себе так само, як коли б на місці «Метрополю» виросла пральня з «Гарячих джерел» і йому б веліли випрати тижневу купу білизни. Він кілька разів поривався щось сказати й усе не змагався на слово.

— Ніхто не знає, що я тут, — тихо промовила Рут з благальною усмішкою.

— Що ви кажете? — спитав Мартін і був здивований звуком власного голосу.

Рут повторила свої слова.

— А, — промовив він, не знаючи, що б його ще сказати.

— Я бачила, як ти ввійшов до готелю, і почекала трохи.

— А, — знову сказав Мартін.

Ніколи ще в нього так не терпнув язик. Ані слово не спадало йому на думку. Він ночував себе якимсь дурним і незграбним, але ніяк не міг придумати, що сказати. Легше вже було б опинитися знов у «Гарячих джерелах». Там би просто засукав рукава й узявся до роботи.

— А потім ви ввійшли, — сказав він нарешті.

Вона кивнула головою, трохи грайливо глянула на нього й розв’язала шарф на шиї.

— Спершу я побачила тебе на вулиці, коли ти йшов з тією дівчиною…

— Так, — сказав він просто, — я проводжав її до вечірньої школи.

— Хіба ти не радий мене бачити? — спитала вона, помовчавши.

— Авжеж-бо, авжеж, — похопився він відповісти. — Але це так необачно — йти самій до готелю.

— Я пройшла непомітно. Ніхто не знає, що я тут. Я так хотіла тебе побачити. Я прийшла покаятися, що була така дурна. Я прийшла, бо не могла більше терпіти, бо так наказувало мені серце, бо… бо я дуже хотіла прийти.

Рут підвелась і підступила до Мартіна. Поклала руку йому на плече і раптом припала до нього. З натури щедрий і доброзичливий, Мартін відчув, що йому треба обняти її, інакше він глибоко образить у ній жінку. Він пригорнув дівчину міцно до себе, але в його обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Він просто тримав її в руках, та й усе. Вона ніжно горнулася до нього і нарешті, змінивши позу, оповила руками йому шию. Проте ці руки не будили в ньому колишнього вогню, і Мартінові було тільки ніяково й незручно.

— Чому ви так тремтите? — спитав він. — Вам холодно? Може, камін затопити?

Він зробив рух, щоб звільнитись від неї, але вона ще дужче пригорнулась до нього, затремтівши раптово.