Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли «Мекінтошів місячник» умістив «Ворожку», прикрашену віньєтками Бертьє та двома гравюрами Вена, Герман фон Шмідт поспішився забути, що колись назвав цей вірш непристойним. Він усім розповідав, що вірша написано в честь його дружини й доклав зусиль, щоб звістка ця досягла вух газетного репортера, який не забарився до нього по інтерв’ю разом з фотографом та художником. Наслідком цього візиту була ціла сторінка в недільному додатку газети, заповнена фотографіями та ідеалізованими портретами Мерієн з силою інтимних подробиць з життя Мартіна Ідена і його сім’ї, а також повним текстом «Ворожки», передрукованим із спеціального дозволу місячника. На всю околицю це справило незвичайне враження: усі добрі господині пишалися знайомством з сестрою великого письменника, а ті, що не сподобилися ще цієї честі, спішили виправити свій недогляд. Герман фон Шмідт удоволено потирав руки у своїй майстерні і поклав закупити нового верстата з такої нагоди.

— Це краще від усякої реклами, — казав він дружині,—

І нічого не коштує.

— То, може б, запросити його на обід? — запропонувала вона.

І Мартін прийшов на обід, і силкувався бути люб’язним з тілистим гуртовим різником, з його ще тілистішою дружиною — людьми поважними, що могли стати в пригоді молодому комерсантові, який тільки пробиває собі дорогу. Але залучити їх до своєї господи Герман фон Шмідт міг лише такою принадою, як його славетний шуряк. На цей гачок попався й головний на всьому узбережжі інспектор велосипедної компанії «Аса». До нього Германові фон Шмідту треба було підлеститися, щоб дістати собі представництво компанії в Окленді. Отже, Герман фон Шмідт побачив, що визнати Мартіна за родича дуже вигідно, хоч у душі ніяк не розумів, чому той став славетний. У пічній тиші, коли його дружина спала, він переглядав твори Мартінові і всякий раз доходив висновку, що тільки дурні можуть платити за них гроші.

Мартін чудово розумів усю цю. ситуацію. Вигідно розвівшися на стільці, він пильно розглядав череп фон Шмідта й подумки годував його добрими потиличниками — ну й самовдоволена ж німецька морда! Одно тільки в ньому подобалось Мартінові. Хоч він був бідний і прагнув якнайшвидше розбагатіти, але все ж мав служницю, щоб звільнити Марієн від важкої хатньої роботи. Мартін перекинувся словом з головним інспектором велосипедної компанії, а по обіді одвів його вбік, разом з Германом, якому запевнив фінансову підтримку на устаткування зразкового велосипедного магазина в Окленді. Він пішов навіть далі в приватній розмові з Германом, порадив йому приглянутися ще й до автомобільного агенства та гаража, бо нема підстав сумніватися, щоб він і з цими підприємствами не впорався одночасно.

Прощаючися з братом, Мерієн із слізьми на очах обнімала його й шепотіла, як вона його любить і завжди любила. Правда, під кінець цих запевнень вона трохи затнулась, але прикрила своє збентеження ряснішими сльозами й поцілунками, немов просила Мартіна вибачити їй за той час, коли вона зневірилася у ньому і вмовляла його піти працювати.

— Ну, він ураз розтринькає всі свої гроші, це ясно, — звірявся ввечері Герман фон Шмідт своїй дружині.— Він трохи не сказився, коли я заговорив про відсотки, сказав, що йому чхати на капітал, і погрозився, що розквасить мені цю німецьку макітру. Так і сказав — німецьку макітру! Але він таки добрий хлопець, хоч ділок з нього ніякий. Головне, він дав мені стати на ноги. Добрий хлопець.

Запрошення на обід і далі сипалися на Мартіна, і що більше їх було, то дужче він дивувався. Він сидів як почесний гість на банкеті одного фешенебельного клубу в товаристві відомих людей, про яких багато чув і читав, і всі вони наперебій розповідали йому, як, прочитавши в «Трансконтинентальному місячнику» «Передзвін», а в «Шершні»— «Пері й перли», одразу відчули силу його хисту. «А я тоді був голодний і обідраний, — думав Мартін, — Чому ви тоді не запросили мене на обід? Тоді це було б саме вчасно. Роботу ж було вже скінчено. Якщо ви частуєте мене за мою роботу, чому ж ви не частували мене тоді, коли я хотів їсти? Ні в «Передзвоні», ні в «Пері й перлах» не змінено жодного слова. Ні, ви мене частуєте не за роботу мою, ви частуєте мене тому, що тепер усі це роблять, бо частувати мене почесно. Ви частуєте мене, бо ви стадне бидло, бо ви частка темної юрби, яку опанувала одна сліпа й владна думка — частувати Мартіна Ідена. А що вам до самого Мартіна Ідена й до його творів?»— сумно питав він себе і підводився, щоб мудро й дотепно відповісти на мудрий і дотепний тост.

І так діялося скрізь. Куди б його не запрошено — до клубу, до світської вітальні чи на літературний вечір, — всюди мусив він вислухувати, яке враження справили «Передзвін» та «Пері й перли», вперше з'явившіїся друком. І щоразу Мартін мучився від невисловленого запитання: «Чому ж ви тоді не нагодували мене? Роботу ж було вже скінчено! «Передзвін» та «Пері й перли» не змінилися з тої пори ні на йоту. Вони й тоді були такі ж художні, як і тепер. Але ви частуєте мене не за них і не за інші мої твори. Ви частуєте мене, бо тепер це в моді, бо всі тільки й марять про те, щоб почастувати Мартіна Ідена».

І не раз у такі хвилини перед Мартіном несподівано виростав молодий гульвіса у грубій куртці й крислатому капелюсі. Це трапилося з ним якось в Окленді на одних зборах. Зійшовши на естраду, він раптом побачив, як у широкі двері великої зали ввійшов той самий парубок у грубій куртці й крислатому капелюсі. П’ятсот елегантних пань повернули голови туди, куди пильно вдивлявся містер Іден, щоб подивитися, що він там бачить. Але вони нічого не побачили в порожньому проході. А Мартін усе дивився на того шибайла, як він перевальцем підходить ближче, і все чекав, що він от-от зніме капелюх, якого він ніколи не скидав. Нарешті підступив він до помосту й став підійматись. Мартінові плакати хотілося над тінню своєї юності, коли він подумав, що на неї чекає. А постать та підступила прямо до Мартіна і раптом зникла, немов розчинилася в ньому самому. П’ятсот елегантних пань легенько плескали затягнутими в рукавички долонями, щоб підбадьорити великого письменника, який чомусь раптом зніяковів. Мартін струснув із себе видиво, посміхнувся і почав промовляти.

Директор школи — добродушний дідуган — спинив якось Мартіна на вулиці і нагадав йому сцену в його кабінеті, коли Мартіна виключено з школи за бійку.

— Я читав у журналі ваш «Передзвін», — сказав він. — Чудово! Не гірше від Едгара По. Чудово, я одразу сказав, що чудово.

«Еге ж. А після того ви двічі бачили мене на вулиці і не впізнали, — мало не вихопилося в Мартіна. — Я був голодний і щоразу саме біг до заставника. Роботу ж було вже скінчено тоді! Але ви мене не впізнали. Чому ж упізнали тепер?»

— А я оце недавно казав жінці, що непогано було б запросити вас як-небудь на обід, — провадив директор. — І вона цілком погодилася зі мною.

— На обід?! — аж гаркнув Мартін.

— А так, так, на обід, — розгублено забубонів старий. — Заходьте запросто перекусити зі мною, старим своїм учителем… Ну й шибеник же ви! — Він боязко поплескав Мартіна по плечі, спромагаючись на жартівливий тон.

Мартін якось отупіло рушив далі. На розі він спинився і порожнім поглядом роззирнувся.

— Тьху ти, чорт! — пробурмотів він. — Я, здається, налякав старого!

Якось до Мартіна прийшов Крейс — Крейс із «справжніх людей». Мартін щиро зрадів йому і вислухав якийсь фантастичний проект, що міг би зацікавити його швидше як письменника, аніж як фінансиста. Викладаючи подробиці свого плану, Крейс раптом згадав про «Ганьбу сонця» і заявив, що там безліч дурниць.

— Але я прийшов сюди не філософію розводити, — сказав він. — Я хочу знати одно, чи дасте ви на цю справу тисячу доларів?

— Ні, я не такий уже дурний, як вам здається, — відповів Мартін. — Але я от що можу зробити. Ви дали мені найкращий вечір у моєму житті. Ви дали мені те, чого не можна купити ні за які гроші. Гроші в мене є, і вони для мене нічого не важать. Я охоче дам вам просто так тисячу доларів, які не мають для мене ніякої вартості, в подяку за той вечір, що був для мене просто безцінний. Вам потрібні гроші. А я маю їх аж занадто. Ви прийшли по них. Тож нащо втягувати мене в якісь там справи? Ось беріть їх, га й годі.

Крейс нітрохи не здивувався. Узяв чек і сунув собі в кишеню.

— За такої умови я скільки завгодно можу вам цих вечорів постачити, — сказав він.

— Занадто пізно, — Мартін похитав головою. — Той вечір неповторний. Я був як у раю. Для вас то було звичайна річ, авжеж, а для мене — велика подія. Такого захоплення я вже ніколи більше не зазнаю. З філософією я покінчив. Не хочу й чути про неї.

— Це перші гроші, що я заробив філософією, — зауважив Крейс на порозі.— І одразу ж мені увірвалось.

Одного дня місіс Морз, проїжджаючи вулицею повз Мартіна, усміхнулась до нього й кивнула головою. Він теж усміхнувся й зняв капелюха. Цей випадок не справив на нього ніякого враження. Ще місяць тому він би обурився або здивувався і спробував би уявити собі, як ту хвилину місіс Морз почувала себе. Але тепер він одразу ж забув про цю зустріч. Забув так само, як забув би про будинок центрального банку чи Ратуші, проминувши їх. Проте його мозок напружено працював. Усі помисли його кружляли по замкнутому колу, в осередді якого стриміло — «Роботу ж було скінчено давно». Ця думка точила його, немов якийсь хробак. Він прокидався з цією думкою вранці. Вони переслідувала його вві сні. Кожна дрібниця, яку сприймали його почуття, одразу нагадувала йому, що «роботу ж було скінчено давно». Простуючи шляхом нещадної логіки, Мартін прийшов до висновку, що він, власне, ніхто б ніщо. Мартін Іден гульвіса і Мартін Іден матрос були реальні, це був він. А Мартін Іден відомий письменник — це вигадка юрби, що втілила його в Мартіна Ідена — гульвісу й матроса. Але його не обдурять. Він не той міфічний бог, якому юрба молиться й приносить жертви у вигляді обідів. Йому це краще знати.

Мартін читав про себе в журналах, уважно розглядав там свої портрети, аж урешті втратив усяку спроможність пізнавати себе в них. Це він був той хлопець, що жив, зворушувався і кохав; це він легко терпів знегоди життєві; це він був простий матрос, мандрував по чужих країнах і в далекі дні юності подив свою ватагу на бійки; це він був той хлопець, що розгубився в бібліотеці перед безліччю книжок, а згодом знайшов до них дорогу й опанував їх; це він до глибокої ночі не гасив лампи, спав зі шпорою і писав книжки. Але ненажерливий ідол, якого юрба намагалась нагодувати, — це був не він.

Проте журнали часом забавляли Мартіна. Кожне заявляло на нього свої права. «Ворренів місячник» оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Мартіном Іденом. «Біла миша», «Північний огляд» і «Мекінтошів місячник» приписували цю честь собі, як раптом обізвався «Глобус» і врочисто витяг на світло денне свій архів, де спочивали понівечені «Пісні моря». Журнал «Юність і зрілість», щасливо уникнувши кредиторів, знов ожив і зараз же виступив з претензією на першість, але, на жаль, про це ніхто не довідався, крім фермерських дітей. «Трансконтинентальний місячник» переконливо доводив, що Мартін Іден — його знахідка, а «Шершень», спираючись на «Пері й перли», палко йому заперечував. Несміливий голос видавництва «Сінглетрі, Дарнлі і спілка» загубився серед цього рейваху. Щоправда, воно й не мало власного органу, звідки б кричалося голосніше.

Всі газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому декотрими журналами, якимсь чином набули громадського розголосу, і Мартінові почали складати дружні візити представники Оклендського духівництва, а професійні прохачі достоту засипали його листами. Найгірше, однак, дошкуляли жінки. Фотографії Мартіна друкувалися повсюди, і спеціальні кореспонденти добре заробляли на його «бронзовому обличчі, глибоких шрамах, могутніх плечах, ясних, спокійних очах і запалих щоках аскета». Особливо подобались Мартінові ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно дивиться на нього, немов оцінюючи його й спиняючи на ньому свій вибір. Він сміявся про себе. Згадував застереження Брісенденове і знову сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим уже покінчено.