Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Йому стало важко з людьми. Він докладав страшенних зусиль, щоб поводитися з ними ввічливо. Вони його стомлювали, а всякі розмови дратували. Люди його неприємно бентежили, і, ледве привітавшись до них, він уже шукав приводу їх збутися.

Він довго ще не читав пошти. Сидів у кріслі, нічого не роблячи, і в голові його снували якісь уривки думок, короткі проблиски поринулого в дрімоту розуму.

Нарешті він випростався й почав переглядати кореспонденцію. Було там з десяток листів, до просили автографа; далі йшли послання від професійних прохачів та всіляких диваків: один винайшов вічний двигун, другий доводив, що земна поверхня — це внутрішня частина порожньої кулі, третій просив фінансової допомоги, щоб купити південну частину півострова в Каліфорнії і організувати там комуністичну колонію. Чимало листів було від жінок, які хотіли з ним познайомитись, і один такий лист навіть розсмішив Мартіна, бо до конверта було вкладено квитанцію про оплачене місце на церковній лапі, що мало доводити побожність і добропорядність адресантки.

Видавці й редактори також докладали до щоденної купи листів — одні вимолювали в нього книжки, другі — рукописи, його бідні, зневажені рукописи, що для їх розсилання поштою він мусив колись заносити до заставника останню одежину. Було тут кілька несподіваних чеків з Англії за передрук його творів та аванси за переклади. Його англійський агент повідомляв, що відступлено права перекладу трьох його книжок німецькою мовою і що вийшло друком шведське видання, за яке йому, щоправда, нічого не належалося, бо Швеція не підписала Бернської конвенції. Було також суто формальне прохання на переклад з Росії, яка теж не брала участі в конвенції.

Потім Мартін перейшов до купи газетних вирізок, що надсилало йому бюро, і читав там про себе та про те, якого розголосу набрали його твори. Увесь свій доробок він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його неймовірна слава. Він захопив читачів так само як і Кіплінг, котрий, бувши тоді близький до смерті, раптом зацікавив юрбу аж до того, що вона просто шалено накинулась на ного книжки. Мартін пригадав, як та сама всесвітня юрба, що читала й вихваляла Кіплінга, не розуміючи в ньому ані слова, через кілька місяців напалася на нього й змішала з болотом. Мартін посміхнувся. Певно, і його через кілька місяців чекає така сама доля. Але він обдурить цю юрбу. Він буде тоді далеко, в південних морях, житиме в очеретяній хатині, торгуватиме перлами й копрою, вутлим човном перестрибуватиме через рифи, ловитиме акул та боніт і полюватиме на диких кіз у горах над долиною Тайога.

Подумавши про це, він відчув усю розпачливість свого становища. Він ясно зрозумів, що зійшов у Долину Тіней. Все життя, що було в цім, приблякало, слабло й хилилося до смерті. Тепер він так багато спав і хотів ще спати без краю. А колись він ненавидів сон: сон-бо крав у нього коштовні хвилини життя. Чотири години сну щодоби обкрадали його на чотири години життя. Як він кляв тоді сон! А тепер він життя кляне. Життя стало йому немиле; якесь прикре на смак і гірке. Оце небезпека для нього. Життя, що не прагне жити, сходить до свого кінця. Десь на дні душі Мартіна ворухнувся інстинкт самозбереження, і він зрозумів: треба швидше їхати. Охлянув кімнату і жахнувся від думки, що треба пакуватись. А може, краще лишити це насамкінець? Тим часом же він піде й купить усе на дорогу.

Надівши капелюх, він вийшов і весь ранок провів у крамниці зброї, вибираючи рибальське приладдя, автоматичні рушниці та всяку амуніцію. Але попит на ринку часто міняється, і він вирішив замовити потрібний йому крам для торгівлі, коли приїде на Таїті. Зрештою, псе це можна буде виписати з Австралії. Він був радий відкласти цей клопіт, бо йому взагалі нічого не хотілося робити. Повертаючись до готелю, він мріяв про своє зручне крісло і мало не скрикнув з пересади, побачивши в ньому Джо.

А Джо був у захваті від пральні. Все вже було влаштовано, і він другого ж дня мав увійти у володіння. Мартін лежав на ліжку з заплющеними очима, а Джо все говорив і говорив. Думки Мартінові були десь далеко, так далеко, що він майже не усвідомлював їх. І лише коли-не-коли примушував себе відповідати приятелеві. А це ж був Джо, якого він колись любив. Але Джо занадто захоплювався життям, і буйний вітер його енергії боляче вражав стомлений Мартінів мозок. Це було важке випробування для його змучених нервів, а коли ще Джо нагадав йому про обіцянку в майбутньому помірятися силами, він мало не застогнав.

— Пам’ятай, Джо! Ти повинен завести у своїй пральні ті порядки, про які говорив у «Гарячих джерелах», — сказав Мартін, — Щоб ніхто не працював надміру. І ночами теж. 1 дітей щоб не було при качальні. Взагалі щоб діти не працювали. І давай усім добру платню.

Джо кивнув головою і витяг з кишені записну книжку.

— Бачиш? Я всі ці правила виробив сьогодні перед сніданком. Ось послухай.

Він почав уголос читати, а Мартін, притакуючи головою, чекав нетерпляче, коли вже Джо забереться.

Прокинувся він аж надвечір. Поволі прийшов до свідомості, озирнувся навколо. Джо, очевидячки, тихцем вийшов, коли він задрімав. «Це уважливо з його боку», — подумав Мартін. Потім він заплющив очі і знов заснув.

Другого й третього дня Джо був заклопотаний упорядкуванням пральні і не дуже докучав приятелеві, а газети про від’їзд Мартіна оповістили тільки за день до відходу пароплава. Якось у Мартіні знов прокинувся інстинкт самозбереження, і він пішов до лікаря. Той дуже уважно оглянув його, але не знайшов ніякої хвороби. Серце й легені були просто гідні подиву. Кожен орган, скільки можна судити з огляду, був нормальний і працював справно.

— У вас нічого немає, містере Ідене, — сказав лікар, — абсолютно нічого. Від вас так і пашить здоров’ям, і, щиро кажучи, я вам заздрю. Чудовий організм! Гляньте, яка грудна клітка! З такими грудьми, та ще й з таким шлунком, — вам ніщо не загрожує. З фізичного боку такі, як ви, трапляються раз на тисячу чоловік, навіть на десять тисяч. Якщо не Який-небудь випадок, ви можете дожити до ста років.

Мартін переконався, що Лізі поставила правильний діагноз. Фізично він справді був цілком здоровий. Щось не гаразд було у нього з головою, і порятунку треба було шукати лише в південних морях. Але все лихо в тому, що перед самим відплиттям у нього пропала охота кудись їхати. Чари південних морів вабили його не більше, ніж буржуазна цивілізація. Думка про плавбу вже не тішила його, а весь клопіт з від’їздом вимагав страшенно втомних зусиль. Краще б уже бути на пароплаві й ні про що не думати.

Останній день був для Мартіна тяжкою карою. Прочитавши в ранковій газеті про його від’їзд, прийшли прощатися Бернард Хігінботем з Гертрудою та дітлахами, а так само й Герман фон Шмідт з Мерієн. Потім треба було закінчити всякі справи, сплатити рахунки і витримати облогу репортерів. З Лізі Конолі він попрощався похапцем коло входу до вечірньої школи. У себе в номері він застав Джо, цілий день занадто заклопотаного в пральні, щоб раніш прийти. Це була остання соломинка, але, міцно вчепившися в бильця крісла, він змусив себе на цілих півгодини товариської розмови.

— Май на увазі, Джо, — сказав він, — що ніхто силоміць не прив’язує тебе до пральні. Ти в усяку хвилину можеш продати її і гроші пустити на вітер. Коли вона тобі набридне і тебе знов потягне у мандри, кидай усе до дідька. Живи так, як тобі хочеться.

Джо похитав головою.

— Ні, дякую красненько. Мандри — чудова річ, але якби ще дівчата. Тут уже нічого не вдію, бабієм уродився. Не можу без них жити, а коли блукаєш, то вже мусиш терпіти. Ото, бува, проминаєш якийсь будинок, а там музика, танці, сміх жіночий, білі сукні, усмішки у вікнах — ех! Скажу тобі, що такі хвилини — то чиста мука! Я страх як люблю танці, гулянки, місячні ночі й усе таке. Це таки непогано мати власну пральню, гарну одежину, гріш у кишені. Я вже нагледів собі вчора одну кралю — така, що коли б моя воля, то недовго й до шлюбу. Як згадаю, аж душа співає. Сама вродлива, очі — лагідні, а голос такий ніжний, що куди там! Ладен закластися, що моя буде. Слухай, а чом ти не оженишся? З такими грішми можна взяти найкращу дівчину на весь край!

Мартін тільки посміхнувся. Йому було дивно, чого це комусь може закортіти одруження. Цього він ніяк не міг зрозуміти.

Уже стоячи на палубі «Маріпози», він побачив Лізі Конолі, що ховалася серед натовпу на пристані. «Візьми її з собою, — стрілила йому думка. — Так легко зробити добре діло. А вона буде безміру щаслива». На хвилину він відчув спокусу, але одразу ж і вжахнувся. Його втомлена душа зняла протест. Він відійшов від борту й пробурмотів; «Ні, чоловіче, ти хворий, занадто хворий».

Він сховався в каюту і сидів там, поки пароплав не вийшов у відкрите море. В їдальняній залі йому дали почесне місце праворуч од капітана, і невдовзі він перекопався, що на судні його мають за поважну персону. Але ніколи ще жодна знаменитість так не розчаровувала публіки. Цілий день він лежав у шезлонгу на палубі, дрімотно заплющивши очі, а ввечері рано вкладався спати.

На третій день, поочунювавши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін їм придивлявся, то більшу відчував відразу. А втім, він розумів, що упереджений до них. Він визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, психічно обмежені й духовно вбогі. Від розмов старших, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно: грали в якісь Ари, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.

Мартін багато спав. Після сніданку він лягав у шезлонг з журналом, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, западав у дрімоту. Коли гонг кликав до столу, він дратувався, що його розбуджено. Прокидатися було так неприємно.

Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і плем’я матросів змінилося від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими тваринними й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були вже ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тими тупаками та галасливою молоддю першого класу.

Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.

Мартін ніколи не їхав на пароплаві у першому класі.

Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної жароти, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, вони не мали ніякої роботи, і тільки розважалися під розпростертим тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні бажання й примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, і марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старого вже не віднайти.

Мартін намагався розворушитися і знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і тицьнув йому в руку цілий оберемок листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моральності і мляво розважав про свою власну ніцшеанську філософію. Кінець кінцем, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей шаленець висловив сумнів щодо існування істини. Але хто зна? Може, Ніцше й мав рацію. Може, й справді істини немає ні в чому, і навіть у самій істині. Але його мозок швидко втомився, він волів повернутися до шезлонга й подрімати.